Він іде останні чотири квартали, відвернувшись від вітру, а вітер шмагає з Гудзона, доки Менкс іде, наче переляканий кінь.
Але як усе змінюється, щойно заходиш у бар. Тепле дзижчання, легке дихання, на стільцях щасливі гузна. Дзижчання в «Толлі» сьогодні особливе, більше тіл, аніж зазвичай серед затишного тижня, і повітря нерухоміше — і потім він згадує. Чути рівне гудіння, шелест голосів у приміщенні, він плескає рукою по кишені куртки, відчуває м’яч і розуміє, що люди говорять про гру.
За шинквасом стоїть Філ, брат Толлі, у простій сорочці і з яскравими підтяжками, Менкс маше йому і жестом запитує «де?» — і Філ киває в дальній куток, де сидить Антуан Коппер із випивкою і двома довгими грабарками біля стіни.
Менкс сідає навпроти Антуана, сідає боком, щоб не бачити грабарки.
— Бачив Франзо в усьому чорному.
— Я знаю. Хоче мою машина. Але він її не отримає.
— Що це ти п’єш?
— Він хоче закрутити з кралею, яку краще оминати. Повір на слово. Ми з нею уже все.
Менкс оглядає кімнату, вбирає гомін, крізь загальний сміх чує уривки речень і вирішує не згадувати про грабарки. Вони його жахають. Грабаркам тут не місце, у жодному разі, ніяк, у будь-якому вигляді чи формі. Але він вирішує, що поки припне язика.
— Що то було за заворушення в сорок третьому? Я намагаюся пригадати, із чого все почалося. Набили під зав’язку стільки ізоляторів у кожному поліцейському відділку, аж мали відкрити зброярню.
— У сорок третьому? Я був в армії, чувак.
— Вони вели під конвоєм скривавлених людей із награбованим. Закрили їх у зброярні на Парк-авеню.
— У нас були свої заворушення, — каже Антуан.
Менкс підходить до бару і замовляє Філу джин «Сіґрамз» — йому подобається присмак жита у склянці з одним кубиком льоду.
Філ запитує:
— Що відбувається?
— Я чув, що сьогодні була гра.
— Чорт забирай, це було щось.
Менкс несе питво до столу, однією рукою звично стискає склянку, а долонею другої підтримує її, наче виполіруваний церковний предмет.
Кубик льоду там здебільшого для краси.
Антуан запитує:
— Як твої хлопці?
— Хлопці. Хлопці порозповзалися навсібіч, — відповідає Менкс. — Рендолл десь на півдні, стоїть бівуаком, розумієш, навчання в полі. І Вернон.
— Я знаю, де Вернон.
— Вернон на лінії фронту, де ще йому бути. У них чверть мільйона вояків спостерігають з іншого боку. Китайці.
— У якій він дивізії?
— У якій дивізії.
— У Кореї наша друга піхотна, — каже Антуан.
— Я не знаю, яка дивізія.
— Ти не слідкуєш за війною?
— Що це ти п’єш?
— Мені подобається слідкувати за війною. Як розробляють стратегії.
— Сурмлять у сурми і сюрчать у сюрчки, ото й уся стратегія у тих китайосів. Вони кидаються в наступ навалою.
— Це бренді, друже. П’ю сьогодні імпортне.
— На вигляд якесь воно надто міцне, — каже Менкс.
— Тільки в склянці. А ковтати дійсно м’яко.
— Вони нападають навалою. Отака в них стратегія.
— Молися час від часу. Тобі це треба робити.
— Звісно, Антуане. Я стою навколішки біля ліжка.
— Ти добре піклуєшся про своїх дітей.
— Звісно, Антуане. Вони мене не кинуть, коли я буду старий.
— У тебе є робота?
— Вони приїжджатимуть до мене, коли я буду серед стариганів. Передаватимуть пляшку крізь ворота.
— Ти добре про них піклуєшся, зважено.
— Роузі — особлива. Надзвичайна дівчинка. Тільки вона мене шанує.
— Тобі треба знайти роботу. Трошки б характер змінити. Останнім часом ти занадто обережний.
— Мене або звільняють. Або не наймають. Або знову звільняють.
— Тобі треба вирушити в далекі краї.
— Вони приноситимуть мені торт на день народження, — каже Менкс.
— У далекі краї, те, що треба. У мене є кузен в Алабамі, мешкає в Бірмінгемі, там повно роботи з перевезення меблів на велику відстань тощо.
— Матиму на увазі.
— Жовтий ямс із Бірмінгема у ваш дім ми привеземо.
— Внесу це до списку речей, які треба обміркувати.
— Овочів найзеленіших не знайти ніде гарніших, — проспівав Антуан.
Менкс вирішує, що так більше тривати не може. Проте на Антуана він не дивиться. Він дивиться через кімнату на один із настінних світильників — старомодний світильник, прикріплений до стіни, у яких по патронах, куди вкручують лампи, наче стікає, як по свічках, фальшивий віск.
Зрештою він каже:
— Бляха, чуваче, ти поставив оці грабарки просто на видноті.
В Антуана довгаста слизька голова і вузька шия, людина схем і махінацій, замолоду його звали Змій, він вирішує, що треба повернутися тулубом до стіни, щоб з’ясувати, про що саме йдеться. А-а, ага, оцей інвентар, щоб згрібати сніг з дворика після білого Різдва.