— У тебе вже з нею було. Хіба тобі не начхати? Він же гарний хлопець, цей Франзо. Нехай вчиться.
— Нехай сам дізнається, ти про це. Бо він нічому не навчиться.
Проте відчутно, що Антуан пом’якшав. Він зіперся на стіл, розставивши лікті, майже торкаючись підборіддям склянки з бренді.
— Так, цей хлопчина мені дуже подобається. Він красень, цей Франзо. Але з машиною така делікатна ситуація.
— Поцілував стовп?
— Знаєш Віллі Мейбрі?
— Мабуть, ні, — відповідає Менкс.
— Ми з Віллі обговорюємо мою машину. Як заробити швидкі гроші. Не те, що в мене ні копійки. Але я можу дещо прискорити надходження до свого бюджету, — каже він, цмулячи бренді. — І це мій перший внесок наперед. Іде м’яко. Найкраще з найкращих.
— Внесок за що?
— Десь шість тижнів тому Віллі відкрив ресторан. Справи йдуть добре. Але в нього виникла проблема зі сміттям. Влада міста каже про приватні компанії, що будуть його забирати. Але зараз це робить місто, і є постанова, о котрій годині дня і ночі ресторан може залишати сміття на вулиці. Бо на всю ніч його залишати не можна.
— Смердить.
— Смердить, приваблює паразитів. А якщо залишити їх на території, може виникнути ситуація, коли щури розмовлятимуть з клієнтами.
— Тож ти уклав угоду з цим чоловіком.
— Я і моя машина.
— Десь я таке вже чув, — каже Менкс. — Ти мене не підкинеш?
— Відвезу куди заманеться, — відповідає Антуан.
Вони вихиляють склянки, підводяться і ніби обтрушуються, струшуючи з себе самозадоволений вигляд і настрій таверни, й налаштовуються на те, що чекає на них назовні, на непривітній вулиці з пронизливим вітром.
Антуан натягує куртку, випростовує плечі й застібається під горло. На додачу він поплескує свої горішки, поправляючи їх для зручності й симетрії, розташовуючи чітко в центрі всесвіту. Менкс у своїй куртці, яку ніколи не знімає, вона на ньому відтоді, як він уранці залишив дім, а потім — пив у ній, їв у ній, мив посуд; він застібається під горло і втопає в її шкаралупі, оболонці, уже занадто тонкій для цієї пори року.
Виходячи, вони махають Філу. Вони спускаються до кінця кварталу, де припаркована машина. Менкс обходить її, щоб сісти на пасажирське сидіння, хапає ручку дверцят, потім зупиняється і дивиться.
Антуан каже:
— Застрибуй, чуваче. Швидше сядеш, швидше поїдемо. Куди тобі треба?
Менкс досі роздивляється. Він дивиться крізь віконце на заднє сидіння і бачить, що там повно сміття. Він унюшив його, коли йшов вулицею, але запах тут не дивина, тож він сприйняв його за належне, як сміття у провулку або на пустирі. Тепер він розуміє, що смердить машина Антуана, і сама вона напхом напхана огидними покидьками.
— Ой, чуваче. Фу. Я якось інакше це собі уявляв. Бо я думав…
— Застрибуй, чуваче. Бо зараз, бляха, холодно.
Сміття в паперових пакетах і картонних коробках. Два металеві сміттєві баки вклинені між передніми й задніми сидіннями, звичайні вуличні баки зі щербатими лядами, трохи вивергнуті тиском. Менкс бачить, що сміття накладене на поличку під заднім склом. Він бачить сміття, яке тхне в ящику з-під персиків на передньому сидінні, і тванистий запах так близько, хоч бери і пий.
— Я думав, що ти лишень збирався забрати його непотріб і кудись завезти.
— Завіз його сюди. Просто сюди. Я засипав багажник, доки вони їли. Потім почав пхати в середину, заповнивши місце між заднім і переднім сидіннями. Посунь ящик і залазь.
Менкс відчиняє дверцята, переставляє ящик з-під персиків на килимок і сідає, намагаючись утиснути ноги обабіч.
— Куди тобі треба? — запитує Антуан.
— Недалеко. Але швидко. Вгору по Сто п’ятдесят п’ятій вулиці. Куди ти оце завезеш?
— Відвезу в Бронкс. Там вежа з відходів під мостом Вайтстоун. Я викидаю оцю гидь із дверцят і щосили тисну на газ.
— Зроби послугу — натисни зараз, — говорить Менкс. — Бо я тут помру, доки ми це обговорюємо.
— Заспокойся. Я відвезу тебе куди треба.
Машина рушає. Антуан їде впевнено і спокійно, спрямовуючи авто по Бродвею, як отруйну стрілу.
Тепер Менкс розуміє, чому грабарки для снігу не влізли в салон, де Антуан, за домовленістю, мав їх поставити. Їх тут нікуди ставити.
Потім він розуміє, що грабарки залишились у барі. Не найгірше місце. Хіба що завтра їх там не буде. Можна викреслити цю дрібну крадіжку зі списку.
Останнє, що йому спадає на думку, це слова Антуана, які той повторював увесь вечір: треба ставити вищі цілі. А сам за кермом «деСото», заповненої сміттям.