Їй тепер п’ятдесят чотири, і хай цифра прогуркотить у голові — п’ятдесят чотири, щойно завершила один і ще не почала інший проект, тож скидалася на невидимця, чекаючи, щоб знову стати до праці, робити, надавати форми, змінювати й будувати.
Усесвітній торговий центр саме будувався, уже звели вежі, вежі-близнюки, і на їхніх верхівках височіли крани і обабіч ковзали підйомники. Вона бачила таке майже всюди на своєму шляху. Вона їла, випивала келих вина і підходила до поручнів або краю, і зазвичай там воно й було, нагромаджене на конусоподібному краю острова, і одного вечора поруч із нею стояв чоловік, на початку вечора, коли вони випивали на даху галереї, — йому десь шістдесят, думала вона, огрядний, із відвислим підборіддям, але водночас доволі елегантний, упевнений, стриманий, ґречний і поважний європеєць.
— Для мене вона одна, а не дві, — сказала вона. — Хоча там, безумовно, дві вежі. Це ж одне ціле, так?
— Дуже жахлива штука, але, гадаю, треба глянути.
— Так, треба глянути.
І на якийсь час їм забракло думок, вони стояли на краю і разом недобре позирали, незручно, думала вона, бо естетичні судження здаються поверховими, якщо казати їх незнайомцеві, і зрештою вона відчула збентеженість, напруженість у його поведінці, що було сигналом змінити тему, чесно і рішуче, і він, досі дивлячись на вежі, сказав їй, хоча насправді прошепотів:
— Ви знаєте, мені подобаються ваші роботи.
— Справді?
— Дуже проникливі.
Іноді ночі були такими вологими, що й двері не зачиниш. Тоді їх штовхали плечем. Мости розширювались, тротуари тріскалися, вулиці засмічувались і треба було заледве не вмовляти двері, щоб вони зачинилися.
Вона полюбляла електричні ночі зі статичними розрядами в повітрі й блискавкою, яка м’яко пульсувала, потужно і неоформлено вибиваючи майже відчутний ритмічний малюнок, повільний і протоплазмовий, а ще Клара, мабуть, любила тент «Чінзано», прикріплений до столика на верхній терасі, — так і не розпізнаєш, звідки лунають постріли, доки не побачиш, як хльоскають на вітрі краї смугастого тенту.
Клара почувалася стримано щасливою, не виказуючи своїх почуттів. Вона відчувала, що вдача ласкава до неї, адже її остання робота здобула належне визнання і був привід знову почуватися добре після періоду болі в спині та безсоння, після нетривалої депресії прояснилося в голові, і тепер вона заощаджувала гроші, припинивши викидати їх на вітер, виходила у світ, бачилася з друзями, стояла біля парапету, сяяла тихим щастям і мала кращий, аніж будь-коли, вигляд — усі їй так казали.
Саме тоді Ніксона вигнали, як із раю, з офісу, але вона не раділа цьому так, як її друзі. Ніксон нагадував їй про батька, людину зі знеможеним розумом, він повторював його ходу і фізичну поставу часом злого і відстороненого тата з похиленим тілом невдахи, самі голова й руки.
Вона стояла біля парапету й думала про тих, хто робив це каміння, обтесуючи деталі до найдрібніших нюансів, шеврони і розетки, вази на балюстрадах, класичні фестони із фруктів, кронштейни волют, на які спирається балкон, вона думала, що, вірогідно, то були іммігранти, імовірно, італійські різьбярі по каменю, забуті, безіменні митці початку століття, поховані на небі.
Вона не звикла, що її впізнають. Таке траплялося за певних обставин, але рідко, і тоді вона почувалася так, наче стоїть у кімнатці з дзеркалами і хтось намагається зняти мірки з її тіла. Хотілося лишатися невидимою для всіх, крім друзів. Їй це вдавалося: непомітна, невидимець для інших у крамниці нижче по вулиці, і не лише для молоді, що в проході квапиться у справах повз розпливчасту фігуру, непримітну особу середнього віку, але взагалі для будь-кого — гаразд, переважно для чоловіків — тих, хто в кращому разі помічав її стать.
Жодних проблем. Самотня і нелюблена — то не про неї. Так, десь у глибинних значеннях цього слова вона нелюблена, але і так усе чудово, їй не бракувало глибокого кохання в минулому, болісного кохання, яке досі нагадувало про себе, бурхливих шлюбів, які ставали на перепоні гарантованому усамітненню. Просто цікавість, підбадьорлива форма самопізнання, наука бути невидимцем.
Того літа Майлз Лайтман був частим гостем на даху. Вона чомусь думала, що він їсть із брудного посуду, але звикла до нього і полюбила, рухливого і нерозважливого, а ще по суті безхитрісного чоловіка, вільного від схем зазнайства, яке здебільшого руйнує будь-які паростки кохання.