У лофті Тереза сказала:
— Він цілими днями слухає оперу. Усе літо, доки не починається школа. Він хоче, щоб до нього переїхала тітка Лора. У неї, навіть не знаю, наче не маразм, але вона якась ненадійна, Лора, але, гадаю, вона не погодиться і, найімовірніше, житиме сама.
Клара чула в голосі доньки протяжні голосні, старі й скалічені звуки, і як же дивно чути цей дворовий гамір так близько і ще й від своєї дитини, яка, здається, надмірно підкреслювала нерозбірливий і вайлуватий акцент, інтонації і вимову, від якої втекли її батьки, — саме це слово, втекли, — неначе молодій жінці треба відступити на одну межу, на один рівень глибше в життя вулиць, щоб дещо зрозуміти про сталість і віру.
Роками вона усувала колір зі своєї роботи. Певний час вона використовувала бітумну фарбу і фарбу для стін. Їй подобалося змішувати кольори в мушлях, привезених зі штату Мен близько десяти років тому. Але тепер кольорів поменшало. Вона вважала, що так буде краще.
Клара пішла до крамниці, що розташувалася за новою галереєю, тепер тут з’явилося багато галерей і крамниць, але найголовніше, що чавунним фасадам не загрожувала сталева куля, — старим фабрикам, де іммігранти робили ґудзики й костюми, жінки та дівчата працювали там по вісімнадцять годин на добу, — і вона купила в крамниці коробку цукру, доки пам’ятала, бо мине десять місяців, і Тереза знову приїде.
Мистецтво, у якому героїчною є сама мить, американське мистецтво, «роби-зараз», «минуле-нах» — не для неї. Вона могла роздивлятися його, поважати та навіть трохи заздрити, але сама не могла стати до цієї роботи й створити щось несамовите, якийсь неперевершений жест рукоблудства, що підкреслюватиме незалежність.
По телефону вона сказала подрузі, другу і дилеру, Естер Віншип, яка завжди готова дати пораду художнику або скульптору, познущатися над благеньким митцем заради розсудливої стратегії, певного плану чітких дій, коли насправді допомога була потрібна самій Естер, Естер з її посагом жінки-боса, перлинами й костюмами у смужку, яка втрачала художників і відчувала тиск домовласника в передмісті і якій було шкода себе, тож вона зателефонувала цій Естер і сказала:
— Гей, чуєш, я знову почну працювати, якщо ти запропонуєш мені щось за містом.
— Навіщо тобі в село? Я хочу, щоб ти відвезла мене до Бронксу.
— А що цікавого в Бронксі?
— Хлопець, який малює графіті. На потягах метро, цілі потяги, він розмалював кожен вагон у підземці. Я хочу підписати з ним контракт і показати його роботу. Але спочатку його треба знайти.
— Як ти збираєшся показати його роботу?
— Я дам йому стіну, — відповіла вона.
Ідея припала Кларі до душі. Може, це лише початок, і далі буде: я дам йому будівлю, я дам йому квартал. Саме це хотіла чути Естер. Ти живеш довше і спиш краще, якщо можеш таке казати. Я дам йому потяг зі ста вагонів.
— А чому треба допомога, щоб його знайти?
— Я не знаю, як його звуть. Я знаю тільки його теґ. Місяшник 157.
— Щось знайоме, — сказала Клара.
— Та ти його бачила. Усі бачили. Хлопчина — майстер нівроку.
Їй подобалися водонапірні башти, які вона бачила з дахів, вони стирчали всюди, старе брунатне дерево з верхівками, як азійські брилі. Водонапірні башти зазвичай будували безпосередньо на місці, так, як роблять діжку, клепки з жолобками, стягнуті залізними кільцями, і, звісно, вежі-близнюки на відстані, зразкові почвари масового виробництва, тотожні предмети, що скочуються з конвеєра і зрештою опиняються з наліпленим цінником у твоєму супермаркеті.
Майлз був молодший за Клару років на вісім чи дев’ять, а зовні скидалося, що на всі десять, такий вільний від будь-яких зобов’язань і нагальних справ, що завжди вражав її своїм бажаним і невагомим станом, як випадковий стрічний, який майже завжди запізнюється, проте це неважливо.
У джинсах і чоботях з ящірки, із поганою шкірою і чудовим носом із горбинкою, він зачісував волосся назад і мешкав у півторашці на Верхньому Вест-Сайді з кіноплівками та пожитками, що й досі лежали в коробках, — прості речі з тих, що носиш із собою і зберігаєш як зручну форму розумового хаосу.
Він працював неповний день агентом із продажу фільмів, а також знімав документалки, допомагав у виробництві або робив дзвінки, і весь цей процес проливав якраз удосталь скісного світла, щоб виявити його поновлювану марноту. Він також організовував покази фільмів для кіноклубу. Він передивився все, колекціонував афіші й мініпостери та міг назвати фільмографію найневідоміших режисерів, бо що менше відома особа, звісно, то ціннішим є знання. У бізнесі це завжди було справою честі.