Цього літа він намагався зібрати фінансування для документалки про жінку, яка підхоплювала хвороби й недуги зірок. Через якусь дивну форму нейрогіпнозу, чи як воно там називається, у цієї жінки, що мешкала в Нормалі (Іллінойс), — і саме це робило її невідпорною, — виникали симптоми хвороби, на яку у визначений час страждала Елізабет Тейлор або Джон Вейн чи Джекі Онассіс, чи кого із зірок не назви, від грипозної втоми до шкіряних висипів герпесу і виснаженого раком тіла.
То були сучасні стигми. Її досліджували лікарі, яких спонсорували таблоїди. І Майлз хотів назвати фільм, якщо колись доведе справу до кінця, просто і зі смаком — «Нормальний Іллінойс».
Волосся вільно спадало вздовж її обличчя, без особливого догляду, унизу наче відчикрижене і виразно сиве там, де проділ. Широко посаджені очі трохи випиналися, а брови розходилися до скронь навскіс. Вигляд вона мала сором’язливий — хоча не так сором’язливий, як відлюдний, і, побачивши її саму на даху того літа, варто було б двічі замислитися, чи заговорювати до неї.
То було літо блискавиць і червоного вина, темного бордо, схожого на левину кров, і вона стояла на даху і терасах, дивуючись, чому так довго не зауважувала всі ці об’єкти.
Їй подобалася скульптура біплана на даху в діловій частині, імовірно, старий поштовий літак у натуральну величину, що мав злітну смугу і вогні. І східчаста піраміда на верхівці будівлі на Волл-стрит, і сталевий шпиль Крайслер-білдінґ, і південний фасад готелю «П’єр», як метрика паризьких дахів, тільки вкількоро довший, спрямований рядками в небо.
Вона розуміла, як рідко виникає нагода бачити те, що розташовується перед тобою, маючи новизну загальних відчуттів у жорнах міського життя — дивитися на обмежений простір і не відволікатися на знаки, світлофор, таксі, риштування, на свій забрьоханий розум, на сортування інформації й енергію квапливих людей, на юрбу в їдальні й автобусах, кур’єрів на велосипедах, на всю ту свідому силу, яка суне мангеттенськими каналами-ущелинами, перешкоджаючи огляду протилежного боку вулиці до бірюзових кахлів теракотового фасаду з крилатою бестією, викарбуваною над дверима.
Клара провадила діалоги з власним тілом, нагадуючи собі перед тим, як встати зі стільця, куди їй треба, можливо, на кухню по ложку, і відразу ж повернутися, щойно її взявши. Вона мала визначати місцезнаходження тіла в ситуації, сказати собі, де саме перебуває, інколи озираючись, наче й досі сидить на стільці.
Вона мала повні вуста, зібраний у жмуток рот зі складками, ще й трохи викривлений, ніби щоб розмовляти вбік, а її голос доволі цікаво змінював тон із відчутними заглибленнями, порожнинами та хрипкими підводними течіями.
Я і моя подруга Рошель, яка навчала мене курити.
Вона пила з кількома особами на високому даху, прикрашеному фруктовими деревами й турецькими бобами, вони спостерігали, як жінка бігала підтюпцем на даху офісної вежі, і їм усім ставало весело: спортсменка у фосфоресцентному спортивному костюмі та середньовічні башточки вдалині й димарі ще далі, а там і річка, що шовковою ниткою в’ється з Брукліна.
На тонкій шиї Клари — ланцюжок з північноафриканським амулетом, талісман від лихої долі, який їй подарував під час розлучення другий чоловік, Джейсон.
Майлз мав вигадливу колоду італійських карт і навчив її грати в скопу. Вони грали до ночі, розпочавши десь після вечері, а потім продовжували в її ліжку під високими вікнами лофту, звідки відкривалася глибока перспектива на провулки крізь переплетені сходами пожежні виходи.
Він запитав її про штабелі дощок у дальньому кутку. Дошки, ряднина, обрізки мотузки.
Колишній студент збирав для неї матеріал. Вона кілька років вела клас зі скульптури, і один з її юнаків нишпорив полишеними будівлями, корабельнями, склярнями, прочісував околиці, лазив по гаражах і кегельбанах, і якось приніс із занедбаного готелю десяток старих подушок, сіро-плямистих від бозна-якої кількості тимчасових голів — отакі сумні й моторошні речі її оточували.
— А ти не переймаєшся тим, що живеш і працюєш під одним дахом?
— Це те саме, — відповіла вона.
— Хіба тобі не хочеться всього цього позбутися? Усього цього мотлоху. Від нього не сховатися. Мотлох усюди, він і є роботою, і ти маєш повсякчас її бачити.
— Я розмовляю з тим, чиє власне помешкання…
— Знаю, але ж я там не працюю. Хіба що розмовляю по телефону. Найбільше, що я роблю по роботі. Ми знімаємо одну штуку, ти захочеш побачити. Наступного тижня. Я тобі зателефоную.