— Джейсон — мій другий чоловік. Джейсон Вановер.
Вони їли морепродукти на Малберрі-стрит у ресторані, куди любив навідуватися Майлз, бо саме тут застрелили гангстера, убили пострілом у голову двійко хлопців із ворожої сім’ї чи, може, його або сім’ї з іншого міста.
— Ти завжди згадуєш людей, яких я не знаю і про яких ніколи не чув, а ти їх згадуєш, — дорікнув він, — наче я маю знати, про кого ти говориш, хоча, по суті, це неможливо.
— Твоя правда, я така.
— Люди проминають мене, як плями.
— Просто я відчуваю, що якщо когось знаю, то автоматично та людина, із якою я розмовляю про цю особу, теж, за якоюсь людською арифметикою, має її знати, — відповіла вона.
У Майлза була застуда, у нього завжди була застуда, починалася непомітно, виникала сама собою, він кашляв, у нього сльозились очі, та цього геть не зауважували ті, хто його знав, — така була частина неналагодженого життя, загального нездужання, неповноцінного харчування, постійних подорожей і уривчастого сну.
Він озирнувся, видивляючись силуети дебелих чоловіків у костюмах, які могли бути причетними.
— Тоді я ще більше скидалася на китаянку зі своєю короткою стрижкою, — сказала вона.
— Чим він займався?
— Ринковий аналітик, біржевий спекулянт, спекулював грішми своїми та інших людей, і ще був моряком, яхтсменом, колись ми тижнями ходили під вітрилами. Найкраще в нашому шлюбі. Коли ми були разом на яхті, усе ставало на свої місця. Він назвав кеч «Велика угода».
— Ти — і на човні?
— Ми розуміли, що повинні співпрацювати. Ми мали жити в обмеженому просторі. Почергово стояти за штурвалом, на камбузі, користуватися гальюном, завантажувати спорядження, змотувати линву, тримати все під контролем. Так, я на човні. Ми були дисципліновані. Ми поважали човен і стихії. Доволі чудовий шлюб, поки ми були на борту.
Вони пішли до лофту. Посеред вулиці стояв візок із супермаркету, й автівки його просто об’їжджали, а з тіні вантажної платформи з’явився чоловік, який щось нерозбірливо благав у Ісуса.
Вони передавали одне одному косяк і дивилися, як Ніксон махає їм у телевізорі.
— Ейсі розповідала, що була на вечірці й запитала там хлопця: «Чого насправді чоловіки чекають від жінки?» І той відповів: «Мінет», — а вона сказала, що те можна дочекатися і від чоловіка.
— За пів року Ейсі буде надто знаменитою, щоб жити, — сказав Майлз. — Її вб’є кілер на виході з дискотеки.
Їй ще зарано йти на роботу, але вільного часу лишилося небагато. Вона відчула під шкірою тривожні поштовхи, якусь потребу владнати й узгодити, тільки значно глибшу — якусь потребу, таку суцільну, що аж трохи непокоїла її в лофті на самоті.
— Так, з дискотеки, — погодилася вона. — А тоді тобі захочеться ходити туди зі мною.
Мати брала її в центр, її та Рошель, найкращу подругу, і біля Таймз-Сквер вони обідали в кав’ярні-автоматі з вітражним склом і бронзовою рибою, із рота якої витікало молоко. Вони спостерігали за юрбою кіноглядачів, які йшли на денні сеанси, і мати коментувала жіночі капелюшки. Вони роздивлялися вітрини найліпших крамниць. Мати водила їх до вишуканих готелів і офісних споруд, заводила всередину і показувала ліпнину і гравюри у фоє, а також різьблені двері ліфту. Вони стояли біля хмарочосу на П’ятій авеню, збудованого, мабуть 1934 року, коли японці обкопались у Маньчжурії, і дівчата дивилися вгору на фасад будівлі, а потім увійшли у виполіруване фоє, саме Фред-Френч-білдінґ заінтригувала їх найбільше, бо хто ж такий той Фред Ф. Френч, і навіть мати Клари, яка зналася на багатьох речах, працювала в соціальній службі й вивчала дитячу психологію, була в курсі світових подій, переймалася долею Китаю і систематично планувала ці походи, і гадки не мала про особу Фреда Ф. Френча, і це ще сильніше заінтригувало дівчат, заінтригувало і розважило, їм було тринадцять-чотирнадцять, і їх усе розважало. Вони їздили додому надземкою Третьої авеню, торохтіли на північ Мангеттену і далі через Бронкс, визираючи з вагона на вікна багатоквартирок уздовж залізниці, сотні людських життів проносилися, немов кадри кіноплівки, повз їхні очі на висоті метрів дванадцять над землею, і Рошель побачила, як один скуйовджений чолов’яга в нічній сорочці схилився на підвіконня («Може, оце і є Фред Ф. Френч, — сказала вона, — може, у нього просто чорна смуга, ха-ха» — «І на цьому все і завершилося», — сказала Клара Майлзу), вони в лофті грали в карти просто в ліжку. А потім через три чи чотири роки дівчата пішли зі шкільних танців з двома хлопцями навіть не з їхньої школи, зальотники з півночі, і вони вчотирьох заникались у чиюсь припарковану автівку в темному закутку, пускали цигарковий дим, розмовляли, лизалися, затискались й одне одного лапали. Клара зі своїм хлопцем пестилися на передньому сидінні, а Рошель зі своїм — на просторому задньому, схиблена на хлопцях Рошель влаштувала справжнє шоу з язиком, вовтузячись так, аж з оббивки здійнявся пил, і її затуманений вигляд відволік парочку на передньому сидінні, змусивши їх зупинитися і витріщитися на неї. Для цього саме бракувало світла. І все наближалося до тієї межі, перейти яку може наважитися тільки дівчина, навіть така схиблена і шалапутна, як Рошель. Хлопець на задньому сидінні вже просто ошалів, і в погляді Рошель причаїлася незрозуміла зрада, її туманний, убивчий і зухвалий погляд, здається, казав Кларі, що в їхній дружбі, найкращій і, ймовірно, найпроникливішій, ось-ось розпочнеться невідома і тривожна фаза, плутанина чоловіків, сексу і власних потреб. Там, на задньому сидінні, була круговерть рук і колін, тіла під різноманітними кутами, одяг, ненажерливе полум’я сексу в темряві. Вона чула, як репнула гумова стрічка на трусиках. Здається, вона навіть почула, як хлопець зрештою ввігнав палець у м’який мішечок між ніг Рошель, намацавши морський присосок, вологість, слину довгих запаморочливих цілунків, коли відчуваєш у роті пасмо його волосся і не можеш його знайти, і раптом вона різко і гірко усвідомила, що для Рошель це не вперше, вона вже заходила так далеко, і для Клари було справжнім шоком побачити такий досвід в очах найкращої подруги, тож вона спостерігала, клінічно зачарована, дивилась і слухала — яка ж невблаганна таємниця, коли вона належить комусь ще.