— Це зробили навмисно, — сказав він. — Вони знали, що випробування небезпечні, але все одно продовжили. Після детонації вони відправили війська в нульову точку. Вони надіслали пілотований літак крізь радіоактивну хмару. Вони ввели людям плутоній, щоб відстежити, як він рухається по тілу. Вони зробили так навмисно, не кажучи людям про ймовірні ризики. Вони наразили військових на небезпеку атомного спалаху, і там далеко не всі мали захисні очні фільтри. Вони експериментували на дітях, немовлятах, зародках і психічно хворих. Вони нічого не казали про можливу небезпеку індіанцям навахо, які працювали в уранових копальнях. А вона, як виявилося, була чималою. Вони підсмажили яйця ув’язненим. По суті, вони схопили тебе за яйця і підсмажили опромінюванням. Отаке я чув. Ти в це віриш?
— Жахливо, не знаю.
— Звісно. У це дуже важко повірити. Тому я не вірю, — сказав Ерік. — Навіть на десяту долю секунди.
Лінія дощу потяглася через рівнини, і вітер розперезався. Поети пустельних народів розповідають історії про вітер. Він хвицає, крутить і обертається навколо тебе, а потім збиває з ніг. Але ще він говорить так тихо, що лише внутрішній дух може його розчути, і саме так і обираєш правильний напрямок.
Ерік сказав:
— Вони ніколи не казали суб’єктам випробувань, що вони суб-суб-суб-суб…
— Суб’єкти.
— Я не вірю, — сказав Ерік. — Але, може, у тебе інша думка.
Метт не знав, що думати. Але він не думав, що вся історія висмоктана з пальця. Він, як-не-як, служив у В’єтнамі, де все, у що він не вірив або не міг уявити, зрештою виявилося правдою.
Потім одного дня він зупинився поговорити з тою самотньою протестувальницею з транспарантом. Він припаркувався на протилежному боці дороги й підійшов до неї. Вона, гойдаючи, тримала один держак заввишки у 2,5 метри, а другий устромила в ґрунт і підперла купою каміння, а сам плакат, аркуш із написом розпиленою фарбою, тріпотів на вітру між держаками.
Він зупинився і заговорив до неї. Метт говорив заспокійливо, банально і трохи нав’язливо, як знервований новачок у барі знайомств. Невдовзі він зрозумів, що її зап’ясток прикутий до держака. Він ніколи цього не зауважував, і кайданки йому видалися, ну, дещо самі по собі драматичними. Або фанатичними, ірраціональними й жертовними. Доки він говорив, вона рвучко на нього позирала. Він завершив частину, присвячену знайомству, і перейшов до розмови про потребу бути готовим і безглузду наївність щодо намірів іншої сторони.
Він не вживав слів на кшталт «американський» або «радянський». Вони чомусь видавалися провокативними. А ще НАТО, Європа, Східний блок і Берлінська стіна. Занадто швидко для такої близькості.
Вона лише рвучко на нього позирала. Не вороже, просто рвучко. Щось у її погляді вказувало на промиті мізки, відчуття надраєної поверхні, позбавленої нормальних нарощень і крихт знань, і він подумав, що на ній лежить тавро бідної селючки.
Він розповідав їй про важливість мати зброю, відповідну до їхньої, навіть попри кількість, яка стає безглуздою, бо це, здається, єдина гарантія проти нападу іншої сторони.
У неї була світла шкіра, витравлена і груба, волосся пряме і тонке, і він подумав, що вона — справжня, вразлива і недосяжна.
Вони стояли на проміжку плаского і рівного шосе, прекрасні й самотні, а коли маєш намір займатися такою справою, хіба ж не треба, думав він, бути фанатиком? «Третя світова починається тут». Хіба ж не того він хотів від цих людей, релігійних свідків, які перегрілися на сонці?
Він сказав їй, що охоче її вислухає. Але вона до нього не заговорила. Вона стояла прикута до держака і дивилася кудись уперед на дорогу. Він не міг зневажати її зарозумілість, бо вона не зарозуміла. Вона не була розумніша, розсудливіша чи менш винна. Вони озброєні, казав він, тож і ми маємо озброюватися. Вона стискала держак і дивилася вперед, блакитноока, природно здригаючись, і йому нічого не лишалося, як повернутися до машини та поїхати.
Білизна Еріка підстрибувала на шворці. Вона вистрілювала прямовисно і зависала натягнутою на вітру.
— Я думаю про свої дні в камері із захисними рукавицями, — сказав він. — Робота з небезпечним плутонієм. Помилки трапляються навіть у малому і вузькому герметичному ящику. Можеш мені вірити. Попри заходи безпеки, технічну інформацію і контроль, люди все одно роблять неймовірні помилки. І коли я надягаю рукавички, я чомусь згадую маму, надчутливу жінку, яка завжди надягала гумові рукавички, коли мила посуд у ті далекі безтурботні часи, коли ми кидали бомби на свій народ.