— Або їхати далі в країну гірських баранів і виїхати із заповідника десь у північно-західному секторі до початку навчань.
За десять хвилин по тому вони побачили віддалені об’єкти, і він скористався біноклем. То виявилися танки та джипи, а ще кілька вантажівок, але якісь непереконливі, замалі й недбалі, із кутастими контурами та дешевим блиском — змодельовані тактичні мішені.
— Я хочу, щоб ми були разом, — сказала вона. — Ти знаєш, як сильно я хочу дім і сім’ю. Я хочу дитину. Я завжди цього хотіла. Я хочу почуватись у безпеці, Меттью.
Він торкнувся розпущених кучерів на її потилиці.
— Ти хочеш почуватись у безпеці. Це каже жінка, яка пів ночі надає допомогу пораненим, — сказав він. — Тим, у яких шок. Постійні екстрені ситуації.
— Жодної небезпеки. Для мене там цілковито безпечно. Я роблю це найкраще і хочу робити надалі. І ти маєш робити те, у чому ти найкращий. Оце і є безпека.
— Якщо я не кину цю роботу, як ми житимемо разом?
— Ми зможемо. Ми щось вигадаємо, — сказала вона.
Повітря стало напруженим, світло набуло відтінку хлору, і раптом здійнялася злива. Вони нічого не бачили й зупинилися на підйомі. Буря, здається, зчинилася за кілька метрів над ними. Вони сиділи в машині, чекали й розмовляли.
Метт міг розповісти їй будь-що. Із нею було неймовірно легко. Вона знала його ще до народження. Вона могла завершити думку, яку він заледве розпочав. У неї не було прихованих закутків, ніяких мовчанок і маскувань, захопливих, так, але не для таких, як він, думав Метті.
Вони чули голоси птахів, крука або пигички, що вигукували своє ім’я. Після дощу спека тільки посилилась, і він пильно видивлявся в бінокль птахів-хижаків. Вони висіли в палючому повітрі, розгорнувши хвіст віялом, велично ширяли в піднебессі, і він, звиваючись, поліз шукати книжку, коли побачив великого темного птаха, що звив гніздо між лапами високого сагуаро.
То був молодий беркут, і Метт передав бінокль Джанет, потім забрав, і все ніяк не міг замовкнути. Він говорив, сміявся і зазирав У книжки. Він більше звертався до птаха, аніж до Джанет. Він кілька разів звірявся з книжкою, щоб переконатися, що то саме беркут, беркутеня, із ледь помітним переливом на крилах і медово-золотою смугою ззаду на шиї.
Джанет птах не дуже вразив. Метт поглянув на неї та побачив у її очах незбагненне благання. Вона просила його, але він не розумів, що саме. Він знову поглянув у бінокль на птаха. Для неї птах був клацанням перемикача. Вмикаєш собі телевізор у сестринській кімнаті й бачиш голови жирафів, що розгойдуються у вельді. Ото її природний заповідник — заставлена кімнатка з двома канапами та стільцями, де вона сидить і теревенить із колегами по нічній зміні про ціни на каву, небезпечні вулиці й потерпілого з опіком із неможливим запахом — оце рукостискання, отакий надійний захват потрібен їй для життя.
Однак погляд, яким вона на нього подивилася, був не про те, що їй треба чи де вона воліла бути. Вона хотіла, щоб він зрозумів дещо про себе.
Кожна завдана поразка схожа на смерть у його грудях, у його пташиній грудній клітці. Він, по суті, помер в одинадцять, якось так. Баба з возу — кобилі легше, а точніше — маленьким дерев’яним турам. Скільки років йому знадобилося, щоб гра врешті-решт не ятрила душу?
Матч Фішер — Спаський повернув його до гри, хоча й ненадовго, два роки тому в Ісландії, десь на півшляху між Вашинґтоном і Москвою, де вони зіграли двадцять одну партію, Боббі й Борис, літній і натхнений театр чорних і білих.
Метт відстежував у газетах і дивився по телебаченню. Він уболівав за Боббі, незграбного невихованого хлопця, якому тоді було під тридцять. Він ототожнював себе з цими вибухами привселюдного роздратування, з усіма цими грубими вимогами, цими огидними витівками, до яких повсякчас вдавався Боббі, — тим відвертим проявом гіркоти, що спричиняла поразка.
Якщо остаточна перемога американця і не стала спокутою понурого юнацтва самого Метта, то принаймні витиснула гру з причин особистої мігрені нездорового самозаглиблення на зовнішню орбіту щоденного зіткнення протиборчих станів і матеріальних сил.
Треба вигадати слово, щоб описати процес. Деегонізувала. Оце гра зробила з Меттом. І нехай Боббі лютує. Він лише показує, що завжди ховається під просторовою естетикою гри та її невблаганністю, яка моделює розум, під інтуїтивними сплесками прозорливості — автоматичний світ болю і втрати.
Він розповів їй про заглибини в горах Нью-Мексико. Місця для зберігання ядерної зброї. Він розповів їй про видовбану гору в Колорадо, де величезні стінні екрани могли відобразити траєкторію польоту ракети, яку запустили з сибірської бази. Він знав дещо про «Об’єкт». Установку, яку збудували завдяки праці ув’язнених у віддаленому кутку СРСР, і він розповів їй про той центр із розробки бомб.