Люди йшли туди за власним бажанням, науковці, які відчували нестримну потребу. Чи, може, патріотичний обов’язок або звичайний виклик, щоб зайнятися відповідальною роботою з фізики або математики? Він думав, що вони майже нерозсудливо поринули в пошук у своєму пориві, намагаючись досягнути вищого стану.
— Кажеш так, ніби йдеться про Бога, — сказала вона.
Він розповів їй дозволену інформацію про «Мішок». «Мішок» — просто затишна кав’ярня з пундиками в розгалуженій таємній системі. Системі, основа якої, — смерть із неба. Він розповів їй про аварійну мережу, підземні бомбосховища, витесані в горах Вірджинїї й Меріленда, де керівники можуть зосередити роботу уряду під час активної фази війни. Він розповів їй про нещасні випадки в Радянському Союзі, чутки про вибухи й пожежі на атомних станціях і про свої відчуття: збудження від руйнації на ворожій пустці та подальший сором.
Ти кажеш так, ніби йдеться про Бога. Або щось суворіше. Вирушай у пустелю або тундру і зачекай на видимий спалах світла, критичну масу, що змусить здригнутися індуїстські небеса, Калі з Шивою й інших молодших божків-кривляк.
— Можливо, я занадто довго був католиком. Треба було піти від них ще в десять років.
Він думав про екстрасенсів, які готуються до психічної війни, про пенітентес, чоловіків у чорних відлогах, які тягли важкі дерев’яні хрести через пустелю сто або п’ятдесят років тому і шмагали себе батогами з сизалю або конопель, усі схожі на сестру Едґар, ще й розмовляли вигаданими словами — безладна балаканина пілігримів.
— Я не розумію, що ти маєш на увазі, кажучи про своє католицтво. Я казала тобі, що думаю про сумління, — сказала вона.
— То лиш частково. Передусім тому, що я почуваюся частиною чогось несправжнього. Коли галюцинуєш, то суть будь-якої галюцинації в тому, що ти сприймаєш облуду за щось справжнє. У мене ж усе навпаки. Оце і є справжнє. Робота, зброя, ракети, що злітають із полів люцерни. Усе це. Але це дошкуляє мені дедалі дужче, як щире спотворення. Це чужий сон зі мною.
Можливо, Джанет трохи роздратувалася. Їй воно видалося самопотуранням, чимсь непереконливим або навіть недоречним.
— Нещодавно я чув одну історію, — сказав він. — У п’ятдесятих провели випробування бомби, для якого сотню свиней одягли у виготовлені на замовлення військові шинелі й розмістили на чималій відстані від місця вибуху. Сто одинадцять свиней, якщо бути точним, так мені розповідали. Потім вони підірвали пристрій. А потім перевірили одяг на підсмажених свинях, щоб визначити термальні властивості матеріалу. Бо в цьому полягала суть випробування.
Джанет нічого не відповіла, бо байдуже, яка суть випробування, байдуже, яка суть історії, бо її все бісило.
— Лише уяви. Честерські білі. Порода великих гладких кабанів з обвислими вухами. У формі кольору хакі із застібками, швами, усім, із затягнутими шворками, бо цього вимагає статут. І голос із гучномовця відраховує: «Десять, дев’ять, вісім, сім».
Вона сказала йому, щоб він не виставляв руку з джипа.
— Чи не тут історія перетворюється на вигадку? — запитав він.
Вона зиркнула на нього.
— Це не те запитання, на яке ти шукаєш відповідь, — сказала вона.
— А про що я запитую?
— Не думаю, що воно тебе цікавить. Твоє запитання велике, і я думаю, ти хочеш запитати менше, і воно аж ніяк не пов’язане зі свиньми в шинелях. Ти говориш про зовсім інше.
Він не дивився на неї.
— А про що я говорю, Джанет?
— Сам мені скажи, — сказала вона.
Він мовчав, невідривно дивлячись на пориту коліями дорогу. Акація ляскотіла і бренькала об скло і дверцята. Вони обоє дивилися на шлях.
Приблизно за дві сотні метрів попереду стояла споруда з бетону, схожа на бункер, із піщаними смугами, щілинами вікон і колючою рослинністю вздовж стін.
Сонце майже сіло, тож вони вирішили отаборитися неподалік. У цій будівлі було щось таке, перед чим було важко встояти, навіть у такій непоступливій руїні, як ця, у цих схованих подалі від світу, міцно збитих докупи плитах. Вона стоїть тут одна, а позаду — гори, стоїть із дещо скособоченою поезією об’єкта не на своєму місці, як автокінотеатр у прерії, уже кілька років зачинений, де звукове обладнання похилилось у різні боки, а широченний порожній екран дивиться на кукурудзяне поле. Людський брухт, що поглиблює краєвид, засмучує й усамітнює його, притрушуючи невиразно-сумним суб’єктивним жалем на межі твого відгуку, — і не так жалем, як відчуттям власної естетики часу, якою дивною, нерухомою і прекрасною може бути глиба бетону, у якій мешкають лише короткочасно і яку залишають, душа дикої природи з автографами чоловіків і жінок, що крізь неї пройшли.