У кутку кімнати вона розмовляла з чоловіком, який скаржився на людей, що тримають у маленьких квартирах великих собак, і після того, як гості почали розходитися, вона піднялася ліфтом на дах, і одна молода жінка сказала: «Я майже стратила розум» — Я мАй-же стратила розум — там був чоловік, знайомий Кларі художник з чудовою краваткою, і вона подумала, що питання про великих собак у маленьких квартирах — одна з тем, які спочатку ніхто не обговорює, а потім про це говорять усі, зненацька, чуєш це з усіх дверей і вікон, хочеш ти цього, чи ні, щоб потім одного дня забути про все з безжальною раптовістю, залишивши собак поза обговоренням, оті всі рідкісні сибірські породи в будинках без ліфтів.
На заході сонця з димарями вдалині вона спостерігала за дівчиною у фосфоресцентному спортивному костюмі, яка бігала на доріжці на даху офісної вежі. Три-чотири особи стояли біля уступу з випивкою, спостерігаючи з відповідним задоволенням, а легкоатлетка бігала кола по доріжці, сама-одна, на височині в тридцять поверхів, прекрасне видовище, невагомий біг жінки, згасання величного дня, який палає на дзеркальних панелях, а далі біля річки димарі енергетичної компанії, що роздмухують розкішну отруту.
Вона йшла через Таймз-Сквер з Майлзом, і він змусив її зупинитися, щоб помилуватися шикарною автівкою, яку припаркували в забороненому місці біля залу гральних автоматів з дівчатами топлес. Машина була рожево-бузкового кольору з металевими решітками на бокових віконцях — власник мав урбаністичне почуття гумору. Туристи фотографувалися, почергово позуючи перед машиною, клацнуть і йдуть позувати, а поруч побожно підстрибували поголені кришнаїти з дзвіночками, молоді й бліді у вохристих накидках і високих кросівках.
Ейсі Ґрін зверталася до Клари як до дитини, вдаючи із себе бабусю, передусім у голосі. Докірливо. О дитинко, будь ласка, не будь такою дурепою.
Вони сиділи в барі «Сохо».
— Це неможливо, — сказала Клара. — Жінці навіть на думку не спаде побратися з таким, як Майлз.
— Із яким би ти не побралася, спадало тобі це на думку чи ні.
— Треба віддати йому належне.
— Саме це я і роблю, — каже Ейсі.
— Ні, Майлз чудовий. Але треба геть розум стратити, щоб погодитися з ним на щось довгочасне або навіть на частковий зв’язок. Це нездійсненно, і на твій погляд, і на його.
— Просте слово «співжиття».
— Саме так. — І Клара розсміялася. — Лише слово.
— Він дещо невловимий, така моя загальна думка… розумієш?
— Він дещо не готовий, — сказала Клара, і що більше вона говорила про його безвідповідальність, то більше ніжності відчувала до цього чоловіка. — Завжди є теорія змови, розумієш. — І вона знову розсміялася. — Він бачить, що коло звужується, і готується до захисту, стає замкнутим. Та це не проблема. Між нами немає проблем. Ми чудово ладнаємо.
Речі вилітали з її рук. Кавова філіжанка полетіла від неї через кухонний стіл. Вона не могла знайти телячі відбивні, які щойно купила. Потім вона шукала запасний ключ від вхідних дверей. Ключ міг бути лише у двох місцях, жодних інших варіантів у всьому світі, але його не було тут і там, і вона стояла в одному кінці лофту, витріщившись крізь високі вікна на протилежний бік, і питала себе, чи можуть пожежні виходи, ті темні лінії, що перетинаються в глибині над провулками, розповісти щось про її роботу.
— Верзеш казна-що, дитинко, — сказала Ейсі в барі.
Якийсь час вона використовувала будівельну фарбу для батарей. Їй подобалися грубі поверхні, облущена фарба на металі, шпакльовані рами, будь-яка гіпсова текстура, клейка крейда і льняна олія, які змішують й отримують в’язку мастику, яку втирррають у вивітрені дошки. їй знадобилися роки, щоб зрозуміти, як це пов’язано з її життям, із жилкою робочого класу, щербатими тротуарами, достоту прекрасним блакитним сланцем, потрісканим і зернистим на краях, просмоленими дахами та пожежними виходами, пофарбованими, звісно, у зелений, а потім у чорний, і як патьоки з крапель і цівок стають елементами пам’яті, і ще з алюмінієвою фарбою на батареях, що свистять, і з фарбою, яку батько приносив додому, щоб оновити кухонні стільці, зі стільцем, перевернутим на газетній сторінці, із плямою-павуком білої фарби на чорнильній сторінці і з забризканою газетою на старому лінолеумі.
Гостюючи в Естер і Джека, вона тримала келих вина і слухала розповідь Джека, його приязний наждачний голос. Їй подобалися його голос і жарти. Старий рум’яний сивочолий Джек, чомусь ще досі живий, розмахує цигаркою і щомиті близький до того, щоб забути твоє ім’я. Джек полюбляв непристойні жарти, які ненавиділа Естер, а Клара ніби любила, такі жарти, які подобаються всупереч волі, заяложені історії з недолугими стереотипами й купою діалектів, але пронозливі тим, як заманюють слухача до співучасті — Джек розповідав жарти, у яких ніщо не змінюється.