Якоїсь миті вона зрозуміла, що фарбує переважно тому, щоб потім зняти фарбу, відшкребти кухонним приладдям, — їй подобався прожилкуватий слід.
І радіус її зусиль, її замалі амбіції, які розглядала як зосередження на своїй роботі, — це дещо сімейне й усвідомлено скромне. Вона тільки зараз почала питати себе, чи не хотілось би їй, як і батькові, забезпечити собі життя без лаврів.
Альберт зазвичай розповідав їй своїм дещо повчальним тоном, що італійці, з якими він зростав у Гарлемі й Бронксі, та інші, з його калабрійського роду, сторожко ставилися до певного роду досягнень, як іммігранти, люди, яким потрібен захист від холодної руки культури, яким потрібні сини, доньки, сестри та інші, бо кому ж ще можна довіряти зі своєю ламаною англійською та десятьма тисячами викорінених оповідей, і одного дня він, тринадцятирічний хлопчик, повернувся додому і побачив, як батьки згорнулися на канапі в одному зі своїх скорботно-південних станів, мати з темними мішками під очима, висушеними зрадою, і безпорадний і згорблений батько, сорокарічний чоловік, що міг стати вдвічі старішим, як оком змигнути, через участь у спільній журбі, і вони саме дивилися в табель успішності Альберта, щойно принесений поштарем, і він подумав, що завалив усе, що його виперли, виключили зі школи, у найкращому разі — «Задовільно» чи поховальні «Незадовільно», однак усе було навпаки, авжеж, суцільні «Відмінно» із маленькими золотими зірочками на берегах табелю, і юний Бронзіні зрештою усвідомив природу їхнього горя: вони не хотіли його втрачати, крамар і його дружина, у великому яскравому світі, що починався лише за кілька кварталів звідти за певною рухомою комою.
Клара взагалі не уявляла, що може відчувати подібне аж донині, коли сиділа сама-одна в лофті, знаючи, якою стриманою була щодо певних досягнень, не будь-чиїх, а власних — якою підозрілою і навіть дещо присоромленою. Їй треба бути лояльною до свого минулого, навіть попри те, що це означає, передусім попри те, що це означає залучити батьківські розчарування про майбутнє, де її поглине безліч маленьких невдач, які батько накопичував, наче запорошені сувеніри. На думку спали його картинки Великого каньйону й величного Заходу, зроблені «В’ю-Мастером», недосяжні місця, які він прокручував на стереоскопі, і вона надзвичайно чітко пригадала зображення розвідника з племені хопі, який стояв на скелястому уступі, а за ним щось у тривимірному зображенні, чи то Пейнтед-Дезерт, чи то національний парк Зайон, і як її крихітність, її непримітність точно відповідала долі, на яку вона себе прирекла.
Ейсі пила текілу, а Клара, не змінюючи одноманітність свого раціону, біле вино, бо вона любила його опівдні тими днями, коли пила келих десь приблизно о шостій й червоне під час вечері, і глуха опівденна пора в темному барі — не найгірший варіант.
— Чим ти займаєшся, про що я маю знати, по роботі? — запитала Ейсі.
— Я їду до Саґапонака, щоб залягти на дно.
— Залягти на дно. Там не сховаєшся, ховатися треба тут.
— Залежно від того, від чого ховаєшся.
— Почни роботу. Просто розпочни. Що ти тут висиджуєш? — наполягала Ейсі. — Дивлячись на мене, в історію не увійдеш.
Вологість була такою, що, коли не притиснути двері плечем, вони не зачинялись. Вона почула постріли десь на терасі, а потім побачила смугастий тент «Чінзано» і зрозуміла, що то звук тканини, яка лопоче на вітру.
Клара розповідала про те, як починала малювати, перші спроби, і що то було за пекло в мініатюрі через низку причин, але то був початок, і тепер видається, що початок пізній і богемний, якийсь на межі пастельного, доки вона не змусила себе згадувати суворіше.
— Чоловіки ставляться до нас, чоловіки-художники, нікуди правди діти, великі імена, як до дурної малечі, як до нібито митців. Вічні, розумієш, студентки в панчохах. І це в кращому разі, — сказала вона. — І якщо вже про роботу…
— Що?
— Я колись привселюдно тебе похвалила. Я розмовляла з жінкою, яка писала статтю про молодих митців. Я порадила їй, кого побачити. І навзаєм.
— І не вперше, і я хочу, щоб ти знала, як багато це для мене значить.
— Помовч. Навзаєм, — сказала Клара, — від тебе вимагається усний попередній опис, бо якщо я сидітиму тут, заздрячи тим, хто працює, принаймні ти розповіси мені, чим займаєшся.