Ейсі схилилася над своєю порожньою склянкою.
— Скільки йому було?
— Не знаю. Сімнадцять, вісімнадцять. Не думаю, що мене тоді цікавило.
— Сімнадцять — то вже мужчина.
— Я підробляла тим, що навчала дітлахів малювати. А моїй дитині було два чи три, усе доволі чудово, а ще прикута до ліжка чоловікова матір, хоча, можливо, тоді вона вже померла, і ще чоловік, звісно.
— І цей неповнолітній правопорушник у своїх, як їх там, — а вони носили підкачані штани? Він до тебе женихався.
— Я не знаю, хто до кого женихався. Єдине, що знаю, ми у вільній кімнаті біля тієї, де щойно померла моя свекруха.
Ейсі комічно витріщила очі й роззявила рот.
— Можливо, твоя правда. Сімнадцять — то вже мужчина, — сказала Клара. — Одне скажу. То точно не був акт сексуального посвячення. Жодного натяку на ніжність. Він особливо і не потребував підказок. І твоя правда, він — неповнолітній правопорушник. Хіба що термін не стосується того, що він зрештою зробив.
Вона поглянула вниз по лінії карнизу на Парк-авеню і до Нью-Йорк-Сентрал-Білдінґ з його арками для дорожнього руху, великим годинником і осонценою верхівкою, останнім часом вона кепсько спала, і хтось стояв поруч і дивився туди, куди й вона, тож Клара повернулася до кімнати, щоб побачити, як махає Ніксон.
Квартира Естер Віншип була марнотратно стримана, беж, відтінки білого, великі непохитні дивани, що не просідають під вашою вагою, широченний сіруватий килим із високим ворсом, і майже без картин, і невибагливість тих небагатьох на стіні, які обрала Естер, свідчили про її байдужість до малюнків, особливий стиль приміщення, усі грані й напруженість якого змушували Джека почуватися тут загубленим.
Естер сказала:
— Я ж не здалася, розумієш. Я відправила в район своїх агентів.
— Нащо?
— Через Місяшника.
— Я думала, що ми про все те забули. А хтось же робив показ графіті?
— Його там не було.
— Гадаю, краще, щоб ти з ним і не зустрілась.
— Чому, дорогенька?
— Ти підпишеш його, а мене кинеш.
Естер це сподобалося. Вона непристойно і грубо зареготала стародавнім, двотисячолітнім сміхом. І Кларі видалося дивним її ставлення до райтерів графіті. Естер мала першою засуджувати маркування потягів — спотворених, бридких, схожих на смітники на колесах. Естер у своєму бездоганному костюмі, з пудрою на щоках і легким дзвоном прикрас. Естер, думала вона, і вже не вперше, її дилер, друг і ворог.
— Це, звісно, найбезглуздіша нісенітниця.
— Скажи мені зараз, коли ми їдемо? — запитала Клара.
— До мене?
— Щоб я встигла скасувати доставку пошти.
— Ти ж знаєш, тебе запросили. Ми всі їдемо. Усе офіційно. Наступної п’ятниці.
— Я люблю скасовувати пошту, — сказала Клара.
І саме вона мала б захищати графітистів, юних відчайдухів, що вивергають колір і енергію в сейсмічну пляму понеділкового часу пік.
Можливі опади, передавав прогноз погоди, але дощу немає. Сміття, як завжди, внизу в однакових чорних пластикових мішках, просочується, намагаючись пропалити собі дорогу назовні, і вона коли-не-коли визирає щурів, а ті перебігають купи сміття на її шляху до Ю. Вона майже щодня плавала в Ю, а потім уже не так часто, і зрештою з’являлася там раз на тиждень, бо мета плавання — зняти робочу напругу, повернути її до відгалужених ритмів, приємної м’якої одноманітності, що залишається після тривалого занурення в роботу і відокремлення.
То було літо тернівки, соковитої й темно-синьої, і вона милувалася водонапірними баштами, що зависали в сутінках на опорах і палях, наче залишки теслярського міста, найнеочікуваніші штуки, які вистояли, шпонки та клепки, стара смугаста деревина, скріплена ободами по своєму делікатному об’єму.
У маленькому садочку на даху з дешевою мармуровою підробкою з Акрополісу, чоловічою фігурою без рук, голови й майже всієї ноги, із роздробленим членом і плямою від пташиного пострілу на лівих грудях, і що в ньому такого сексуального, дивувалася Клара, — саме там вона втретє за сім тижнів побачила чоловіка, Карло Штрассера, аматора — колекціонера мистецтва, та ким він ще там був, у своїх чудових італійських черевиках і з фермою, пригадувала вона, під Арлі.
Виявилося, що хазяїн мав намір запросити їх обох на вечерю вже дуже-дуже давно. І виявилося, що Карло займався напівпровідниковою електронікою, подорожував у справах до Гонконґа і Тайваня і якось прилетів до Мехіко подивитися футбольний матч.