— Насправді я мав бути сьогодні в Дюс-сель-дорфі, — промовив він комічно, — але я подумав, розумієте, життя коротке, а я останнім часом змінив дуже багато літаків і до того ж.
— До того ж ти можеш підняти слухавку.
— Цілковита правда, я можу підняти слухавку. Хтось точно буде там, на іншому кінці.
Усюди навкруги на дахах маєтків світлові люки й високі душники зі спіральними ковпачками й новою металевою огорожею, яка виступала за край даху, щоб віднадити кватиркових злодіїв.
І пізно вночі вона прокинулась у лофті й подумала, що перебуває десь в іншому місці — не в іншому, але точно не в себе, бо навіть після стількох років, прокидаючись, не могла позбутися відчуття, що перебуває в чужих стінах, у сновидній нерухомості. Висота і ширина території, опори й високі вікна з попереднього сну, хай і не кошмару, про дитину на краю кімнати або про дитину, якій сниться кімната, але не сама вона в ній, — кімната сюрреалістично відкрита з одного краю, де і стоїть дитина, або починається сновиддя, кімната з речами, де предмети називаються стільцями, занавісками й ліжками, проте водночас повністю відмінними, такими, що мають звичайні гарантії, і тоді вона засовалася в ліжку і розбудила Майлза.
О четвертій ранку вони пішли на рибний ринок Фултон, і Майлз клацав фотоапаратом, чималі порубані меч-риби рядком лежали на тротуарі, яка епічна недоладність, величні морські створіння викинуло на мілину нью-йоркської вулиці, а потім вони надибали цілодобовий ресторанчик і замовили яєчню з беконом і каву.
Майлзу закортіло поговорити про Ейсі Ґрін.
— Оте, чим вона займається. Ти ж знаєш, чим вона займається, авжеж? Серія картин про «Чорних пантер». Ще більше негіді на голови чорношкірих чоловіків.
Вона його не перебивала.
— Ти переоцінюєш її на двісті відсотків. Її робота — цілковита показуха. На голову вище всього того лайна. Ти маєш придивитися знову. То лише обгортка. Вона догоджає, вона потурає ідеям білих про жахливих чорних.
Клара зрозуміла: вихваляючи роботу Ейсі, вона повсякчас чекала на незгоду. Аж ось. Ця мить застигла в її шлунку грудкою з яєчного жовтка і житньої грінки.
— Ти знаєш, як це працює. Вона отримала від тебе що хотіла. Схвальні відгуки, розголос, таке інше. Тепер вона підлещується до інших.
Клара завмерла в дивній задумливій мовчанці. Вона хотіла, щоб він продовжував. Сказав усе, і байдуже, правда то чи ні. Вона почувалася такою дріб’язковою, але думала, що його слова про роботу Ейсі мають сенс. У мистецтві інтуїція часто ставала йому в нагоді. Оце їх, зокрема, і поєднувало — те, як він стояв перед одним з витворів Клари й кількома зваженими словами та своєю загальною капітуляцією перед предметом давав їй зрозуміти, що він бачив, чим вона займається.
— Вона любить капці, — сказав він.
— Вона любить капці. Тобто — хто? A-а, твоя матір.
— Вона любить капці.
— Вона любить капці. Добре. Я рада.
Чи, імовірно, питання можна було поставити так: він повністю помилявся щодо роботи Ейсі, але, можливо, вона хотіла, щоб правда лишилася за ним.
У Саґапонаці вона кинула речі в кімнаті для гостей і вирушила відвідати художників по всіх місцевих закутках. Вони малювали в сараях, вибілених студіях і переобладнаних сховищах для картоплі, і вона переважно сама їздила туди, взявши машину Естер, бо та висіла на телефоні, намагаючись вести справи з домовласниками та юристами.
За вечерею у Джека запаморочилося у голові, і він приліг на канапу, тож вечір здебільшого крутився довкола нього.
Вона стояла на піску і дивилася, як хвилі кучерявляться, а потім затишно накочуються на берег.
Вона зателефонувала Майлзу, який наступного дня вирушав у Нормал (Іллінойс).
Вона зустріла скульптора з обличчям у прожилках від луснутих капілярів, англійця, у якого помирала дружина, і Клара довго і дуже палко з ним розмовляла про те, що робота, шар за шаром, виставляє їх як невідповідних, і вони втішали одне одного, розуміючи, як можна поділяти такі умовно унікальні речі. На прощання вони обійнялися.
Естер сказала:
— Останнім часом вигляд маєш просто сексі, ти це знаєш?
— Хто це каже?
— Старий Джек.
Клара звично почувалася втомленою від старого Джека, а потім ставала на його бік, співчуваючи й кажучи, що Джек бачить саму суть, вважала його кумедним, а потім знову занудним і часом жалюгідним, але його кохання до Естер було таким ніжним, він говорив про це відкрито, хай там які були слухачі, розповідав офіціантам і швейцарам, яка вона чудова в ліжку, й Естер знала, що його не спинити, та, ймовірно, і не варто. Їм обом потрібна драма публічного визнання, бо як інакше зберегти яскравість?