Її батько виписував рахунки до сплати в універмазі. Потім він став страховим агентом і жив з відсотків, які мав у похмурих закутках Бронкса. Він працював із негритянськими кварталами, китайськими пральнями й іммігрантами з усього світу, які щойно ступили на цю землю. Деякий час він малював логотипи, назви компаній на дверях із матовим склом, наносив позолоту колонковим пензлем, майстерно, але ненависно.
— Це лише візитівка, — сказав він. — Я не ходив до суду, щоб змінити прізвище. На надгробку, як забажаєш, вибий звичним правописом.
Мати запитала:
— А чого це я і гадки не мала, що ти граєш на музичному інструменті?
І коли зрештою розлучення Клари й Альберта стало вирішеною справою, вона знову змінила прізвище з Бронзіні на Сакс, але цього разу цілеспрямовано із «ікс» наприкінці, бодай для публічності у своїй новоявленій іпостасі художниці — так вона тепер підписувала свої роботи.
— Так, мабуть, твоя правда. Сімнадцять — то вже мужчина, — сказала Клара. — Досі себе питаю, може, те все було важливіше, ніж я воліла визнати?
— Інакше кажучи, чи допомогло воно тобі знайти вихід?
— Чи вказало воно на вихід?
— Про який ти тоді не замислювалася.
Ейсі більше не хотіла пити, а Кларин келих з вином і досі був напівповний, і за розмовами згас день, один із тих мертвих літніх днів у темному і порожньому барі.
— І він, здається, сам не сприймав це надто серйозно. Думаю, він був надзвичайно незворушним і врівноваженим, як яхта, таке моє враження. Мій другий чоловік ходив під вітрилами, але він не був таким урівноваженим, не знаю, нащо я це кажу.
Вона розсміялась і відпила вино.
— Він пив мартіні з «Танкереєм», я про Джейсона. Він брав пляшку «Танкерей» щоразу, коли ми їздили до штату Мен, або кілька пляшок, здається. Ми могли забути вермут, але не джин, проте вермут ми також не забували, мені подобалося туди їздити, але часом думки робили мене неймовірно відстороненою.
— Як таке сталося?
— Як таке сталося, що я побралася з чоловіком, який каже, що каже, і думає так, як думає чоловік?
— І п’є мартіні, — додала Ейсі.
Вони змінили тему. Заговорили про роботу.
— Розумієш, Мерілін ненавиділа бути Мерілін. Але Джейн це подобалося, — сказала Ейсі. — Вона народилася, щоб бути Мерілін. Вона жила в рожевому палаці із чималим зоопарком. І як воно і стається, дешева секс-королева стає відомою, ще відомішою і ще, і нарешті вона — найфотографованіша жінка у всьому світі.
— І як вона померла?
Ейсі схилила голову на груди, подвоївши підборіддя, і голосом шерифа з півдня промовила:
— Стрр-ашна автотроща. Як у Джим-ма Діна.
— Ти намалюєш уламки?
— Ні, мені потрібна жива Джейн, яка становить загрозу своєю присутністю. Така собі хтива пергідрольна білявка. Постійні виділення звідусіль. Жінка з сильною тічкою. Атомна Джейн.
— Будь-якої миті, коли будеш готова показати, — сказала Клара, коли сонце осяяло споруду неподалік і било променями по вулиці.
— Ти занадто переймаєшся, — сказала Ейсі. — Ти переймаєшся через роботу, яку не робиш, бо почуваєш глибокий обов’язок виправдатися. Думаю, ти завжди в голові шукаєш виправдання. І також переймаєшся через роботу, яку зробила, бо вираховуєш, від чого відмовилася, що залишила, вираховуєш завдану шкоду, якщо сказати так, як є, дитинко, тобі треба переконати себе, що твоя робота досить якісна, щоб це виправдати.
Вони сплатили рахунок.
Ейсі поклала руки на плечі старшої жінки та міцно притиснулася, брутально, але й по-материнськи, і бармен приніс їм здачу.
У Саґапонаці Естер в одязі для сафарі розмовляла по телефону.
За сніданком вона запитала Клару:
— Де ти підстригаєшся? А вже заарештували того масового вбивцю, який тебе підстригає?
В одному будинку Клара заговорила до жінки, яку, як виявилося, колись знала, художницю з її молодості, із промислових районів на Іст-Ривер біля морського вокзалу, де Клара жила після розлучення, з імпровізованим душем, без плити, п’ятдесят доларів на місяць, і де вона познайомилася з художниками та скульпторами, людьми, які працювали зі знайденими матеріалами, а за бруківку цій вулиці правили старі кам’яні блоки, що колись, можливо, використовувалися як баласт, і вони інколи збиралися на даху, три-чотири художники і дружина або чоловік, кілька дітлахів і собака, якого хтось передержував для когось іще, і жінки разом пригадали, що Клара ніколи не сідала на похилу частину даху, на вкриту толем поверхню, що сходила до краю, бо боялася країв, і було відчуття морської подорожі й нової роботи, і далі на північ, осторонь даху, між ним і великим мостом лежала багатогранна маса центральної частини міста зі своїми вежами.