Вони повечеряли й ще трохи поговорили. Клара все контролювала. Вона улещувала і підбадьорювала. Вона мала талант. Вона прагнула допомогти й допомагала.
Офіціант стояв поруч, виголошуючи фірмові страви. Десь на вулиці була пожежа, чи, можливо, просто хибний сигнал тривоги, і підсилений голос виривався з однієї вантажівки, поглинаючи все навкруги, темнішати стало раніше, і вулиці почали набувати середньовічної гущини з дивними жінками, закутаними в одяг, у хустках, неначе туареги, що живуть у занедбаних автівках, пильні й мовчазні, такі, що за зайвий гріш танцюють у підземці та мають власні радіопрограми, не потребуючи приймача, бо вони переслідують тебе вулицею в нескінченно натхненній нью-йоркській катастрофі.
Згодом дехто підводиться і сновигає по кімнатах. Вони не йдуть, майже ніхто не йде. Плівка постійно повторюється, а вони сновигають, залишають свої кутки й заглядають до інших кімнат або стоять перед стіною з телевізорів. Вони як туристи, що ходять по кімнатах з маленькою приватною колекцією, музеєм Запрудера, з одним експонатом, що постійно виставляється, двадцять з гаком секунд любительського відео, яке безперервно крутять.
Його крутять безперервно, люди, які уособлюють владу в цій країні, плівка у бризках сонячного світла, їдуть в автівці з упевненими дружинами, уривчаста якість зафільмованого дня народження.
А дехто залишався на підлозі, передавав косяк і просто дивився, охоплений благоговійним страхом, ось машина, ось постріл, вражає, що в культурі є сили, які можуть змінити їхнє сприйняття, зробити їхні найнаркотичніші жахи нікчемними та марними.
На деяких екранах плівка рухається зі звичайною швидкістю, на інших — уповільнено, машина на Елм-стрит проминає знак швидкісного шосе, голова зникає з кадру і з’являється знову, аж раптом — несподіваний постріл.
Різні екрани показують різні епізоди, й око глядача стрибає із запрудерівського 239-го кадру назад на 185-й, і вперед до пострілу в голову, і знову до початкових кадрів, а на стіні телевізійні екрани й кадри створюють малюнок. Телевізійна стіна — своєрідна гральна дошка з діагоналями й вертикалями, зчеплена картами Таро стихійної долі або синхронною зйомкою, відтворюваною хрещатою послідовністю, і, попри всю математику стіни, сотні образів рухаються одночасно, ось машина, ось постріл, і хоча це не частина плівки, але Клара певна, що на верхівці книжкового складу є реклама автоорендної компанії «Герц», — вона бачила її на фотографіях і не пам’ятала про неї аж дотепер, гадаючи, що то ще одна скороминуща, хоча і незначна химера, навислий над кортежем знак про оренду машин.
Чоловік і жінка стояли у шафі для одягу з відчиненими дверима, однаково причмелені, та, не надто привертаючи увагу, відсторонено пестилися — Клара мимохідь їх зауважила.
Вона знала, що почує від Майлза за вечерею про таємну маніпуляцію історією або подібні спроби, чи те, як експерти не можуть зробити чітку кінокартинку абощо. Але кіно насправді надзвичайно відкрите, ясне, невибагливе і повністю досягає вершини, щоб стати тим, чим є, щоб стати фільмом. Він містить певне внутрішнє життя, не з’єднане з тим, що ми називаємо феноменальним. Плівка, здається, доводить природу самого фільму. Просування машини по Елм-стрит, рух плівки у корпусі камери, загальна темрява — це смерть, що, здається, постає зі стрімких уламків глибокого розуму, з’являється з ночі розуму, наче тут є вибрик світлочутливої емульсії, яка показує привід свідомості. Або це просто її не полишало. Її не полишала думка, що це аматорське відео — груба жива подібність власної технології розуму, своєрідний смертельний сюжет, що обертається в розумі, бо все на плівці видається таким знайомим — схоже на те, що можна побачити, і не так побачити, як знати, модель тих ночей, коли перебуваєш віч-на-віч із власною смертю.
Хтось передав їй косяк, але вона його повернула.
На великій консолі екран був поділений на чотири частини, і постріл у голову відбувався в кожному із секторів і — «Це неможливо висловити», як сказав Майлз, що його мовою означало «повний відпад» або «ого-го», чи що вони ще кажуть, — і це подія, що сталася на початку шістдесятих, яку побачили запізно, і тепер вона позначила концептуальний кінець, зберігаючи всю маячню, що линула крізь епоху, і люди стояли й спілкувалися, чоловік з жінкою відсторонено закінчили свою справу у шафі з відчиненими дверима, парú травки ставали дедалі сильнішими, і люди казали: «Треба щось перехопити», — чи що там люди кажуть ближче до кінця заходу.