Ленні згинає коліна і широко розводить руки, вишкірившись, начебто від здивування і жаху.
— Ми всі помремо!
Фраза йому так подобається, аж трохи лякає, особливо голос ДіЕнн, який за двадцять кроків може розбити на друзки унітаз. За годину, після всіх заготовок, туалетних жартиків, імпровізованих голосів, саме цей окремий рядок лишився в головах людей, коли вони йшли до машин і їхали додому у Вествуд або Брентвуд чи ще кудись, або пів ночі мандрували автострадою, знаючи, що їм не заснути, а де ще можна краще уявити спалах і вибух, де ще вони можуть прорепетирувати кінець історії або побачити його на власні очі — на це і призначені автостради й завжди такими були, і вони завжди це знали на певному невимовному рівні. І так вони їздили пів ночі, спочатку похмурі, потім злі, потім фаталістичні і зрештою просто тремтячи від переляку, і їхні груди здавлювало знання того, як мало треба, щоб усе відбулося, — перша ніч на Землі, коли Немислиме виповзло з-за обрію і чекає слушної миті, завмерши, як хижак, і вони їхали й повсякчас чули тужіння того неприховуваного єврейського голосу, який повторює рядок, що дивовижно розірвав їхні нутрощі сміхом лише кілька годин тому.
Вчинок без передісторії.
Ти здійняв зброю, прицілився і побачив на його обличчі зацікавлену усмішку. Але потім опинився на невідомій території. Хитрющу самовдоволену посмішку. Але потім починаєш тиснути на гачок. Гачок піддається важко і туго. І потім, коли щосили натискаєш на нього, то ти вже в іншому місці, ти поглинаєш грім і рух, вчинок, те, як він здригнувся й упав, хоча «здригнувся» не зовсім те слово — то рух поза твоєю спроможністю як свідка, його зрозуміти й описати.
У Стаатсбурзі серед персоналу була жінка — докторка Ліндблад, мав її регулярно відвідувати, стук-стук, вона досліджувала питання стрілянини, доки я намагався позирати на її ноги.
Забудь на хвилиночку, що ти його застрелив.
Ти не можеш належно описати рух, бо він був на невідомому тобі (будь-кому з вас) рівні реальності. Несамовитий змах руки, правиці, хвиський і сум’ятливий, наче оскаженіла частина машини, і спазм усього тіла, аритмія, щось поза досвідом.
Ти не хочеш забути, що він сидів на стільці. Стілець посунувся, наче чоловік. Стілець, імовірно, версія чоловіка, так різко він перекинувся на стіну.
І, звісно, твій шок, травма сприйняття — як можна розповісти, що відбувається, якщо в тебе самого шок?
Докторка Ліндблад запитала:
— Як думаєш, ти захочеш колись завести сім’ю?
— Не знаю. Не думав про це. Ні, — відповів я. — Думаю, що ні. Діти? Я не хочу дітей. Я не хочу бути батьком.
— Чому так?
— Чому так. Не знаю. Після того, що я зробив? Я думаю, що мені не треба бути батьком. Як гадаєте?
— А що ти зробив, Ніку?
Я всміхнувся до неї. Мені подобалася докторка Ліндблад. Вона не красуня, але доволі апетитна. Банді «Алейна гурба» вона подобалася, бо вислуховувала їхні історії, не засуджуючи. Вона провертала делікатні трюки з їхньою люттю, соромом і похмурими відмовками. Вона не намагалася стримати їхнє почуття неминучого. Вони воювали із суспільством, тож який сенс вдавати протилежне? Я нічого їй не розповідав, але мені подобалося ходити до її кабінету, вдихати меблевий віск, переглядати заголовки книжок і нишком позирати на її опуклі груди під тканиною тогоденної щільної блузки.