Старі мертвяки трахають нових. Мерці видобувають домовини з землі. Мертвяки на пагорбі калатають у старі шерехаті дзвони, видзвонюючи за гріхи світу.
На мить він зводить погляд. Він прибирає сторінки від очей — болісне зусилля — і дивиться на людей на полі. На щасливих і приголомшених. На тих, хто бігає довкола баз, вигукуючи рахунок. На тих, хто такі схвильовані, що не спатимуть уночі. На тих, чия команда програла. На тих, хто глузує з невдах. На батьків, які поспішатимуть додому і розповідатимуть синам про побачене. На чоловіків, які здивують дружин квітами та вишнями в шоколаді. На вболівальників, які тиснуться на сходах клубної роздягальні, виспівуючи імена гравців. На вболівальників, які, їдучи додому, б’ються навкулачки в метро. Крикунів і шаленців. На старих друзів, які випадково зустрічаються десь біля другої бази. На тих, хто своїм блаженством осяюватиме ціле місто.
Коттер іде звичною ходою з післяурочною легкістю. Він минає ряд багатоквартирок на Восьмій авеню і трохи урочисто підстрибує на кожному кроці, наче нескінченний важіль, що раз у раз підносить і опускає, а десь за тридцять метрів за його плечима — Білл.
Він бачить вивіску «Сила молитви», тримає м’яч у правиці, кілька разів його потирає, озирається і бачить: за Біллом назирці йде той студент, той самий хлопець, причетний до попередньої бійки за м’яч.
Білл втратив свою ковбойську усмішку. Дивлячись на нього, важко здогадатися, що він знає про існування Коттера, хлопчика, який ходить по землі у високих кедах. Тіло Коттера прагне чкурнути. Але якщо цієї миті він побіжить, то матимемо чорного хлопчака, який біжить у переважно білому натовпі, і його переслідує пара розгніваних білих, які волають «Крадій» чи «Стій», наприклад.
Вони простують далі вулицею, три таємні учасники якогось організованого заходу.
Вілл вигукує:
— Гей, Коттере, приятелю, ну ми ж разом цю гру виграли.
Багато людей зникли, посідали в машину або спустилися в метро, вони юрмляться на переході на мосту до Бронкса, але тут ще досить тіл, щоб заважати руху транспорту на вулицях. Кінна поліція патрулює, їде верхи високо і вертикально, з’являючись між машинами та нібито левітуючи.
— Гей, Коттере, я поклав руку на той м’яч ще до тебе.
Білл каже добродушно. Він сміється, коли каже, і Коттеру знову починає подобатися цей чоловік. Клаксони гудуть по всій вулиці, гамір радості та взаємних вітань.
Студент каже:
— Думаю, що час уже й мені долучитися. Я теж у ділі. Я перший схопив м’яч. Насправді задовго до вас обох. Хтось вибив його з моєї руки. Це до того, хто був перший.
Коттер, озираючись навскоси, спостерігає за студентом. Він бачить, що Білл зупиняється, тож він робить те саме. Білл спиняється дуже показово. Він хоче зупинитися так, щоб зміряти студента оком, за пунктами обдивитися того з голови до п’ят. Він пильно роздивляється двобарвну куртку, густе руде волосся, він пильно роздивляється хлопця цілком, усю форму і структуру цього студента, що перебуває зараз у статусі наземної тварини з великим мозком.
І він питає:
— Що?
І все. Тверде і різке що.
І він стоїть, роззявивши рота, увесь обм’яклий у комічній німоті, пронизаній небезпекою.
Він питає:
— Чорт забирай, а ти хто такий? Що ти тут робиш? Я тебе знаю?
Коттер спостерігає за цією сценою, і його забавляє вираз на обличчі студента. Той думав, що він частина команди, ми проти нього. А тепер він стоїть ні в сих ні в тих.
Білл каже:
— Це між моїм приятелем Коттером і мною. Особиста справа, розумієш? Ти нам тут не треба. Псуєш усю забаву. А якщо простіше: коли сьогодні одна родина сяде вечеряти, їм може забракнути їхнього улюбленця.
Білл рушає далі, і Коттер так само. Він оглядається і бачить, як студент робить кілька непевних кроків за Біллом, а потім уповільнює ходу і поступово губиться серед вуличної юрби.
Білл дивиться на Коттера і ледь усміхається. Вовкуватий і немилосердний погляд. А в руці — зібганий жужмом піджак, наче він хоче його кинути.
Із настанням сутінок поле прибирає темнішого відтінку. Трава сяє сліпучо-яскравим світлом. Люди, які бігцем проминають Расса, мають такий вигляд, наче вони напівохоплені полум’ям, а він ступає так, ніби непевний турист на східному базарі, руками торуючи собі шлях крізь натовп.
На лінії першої бази кілька білетерів піднімають п’яного, а чоловік підхоплюється незграбним лантухом, вивільняється від них і починає бігати довкола баз у своєму завеликому дощовику з довгим паском, що волочиться позаду.