Один із «Алейної гурби» визирнув із вікна столовки та сказав:
— Це мультик Діснея, чуваче. — Він говорив про мініатюрне поле для гольфа. — А ми гноми, які мають там бути.
Я хотів, щоб моє виправлення було логічне й суворе. Вони спробували притягнути мене до відповідальності як дорослого, хоча натоді мені було лише сімнадцять, і я погодився з їхньою аргументацією, що в цьому злочині, попри будь-які нюанси, є елемент холоднокровного наміру. Коли суддя вказав, що сторона обвинувачення не може так робити, вони вирішили судити мене за ненавмисне вбивство, і я знову подумав «чому ні?», враховуючи безвідповідальність скоєного, але мій захисник Імперато, чоловік із жовтуватими щелепами й чемоданчиком, який ніби скинув шкіру, підготував угоду про визнання провини, і вони висунули менш суворе обвинувачення, і тепер приємним літнім ранком я стояв і дивився на поле для гольфу за кілька днів до звільнення і бачив, що хтось написав імена на всіх валах і вітряках, прізвиська членів банди, вихваляння «Альгамбраса», і хлопці витріщалися, тицяли пальцями та згиналися від сміху, і я подумав, що надійшла і моя черга обійти всіх і попрощатися, відчуваючи провину.
Бо ти був стрільцем і свідком водночас, і ролі можеш відокремити. Другий був безсилим перешкодити діям першого. Другий не міг зупинити подію, не міг дати цьому раду і, врешті-решт, не знав, що треба зробити. Занадто глибоко, навіть якщо воно впало в очі, його і твої. Жахлива судомна річ, розбещеність, схожа на стогін, зреченість життя і дихання перед несамовитою глибиною вчинку, чоловік і стілець, що рухаються врізнобіч.
Докторка Ліндблад могла б сказати:
— Твій вчинок — крайність, бо розум вимикається. Кінець свідомості. Тож тіло охоплює лють. Тіло показує тобі, що відбувається з розумом. Те, як горе людини згинає тіло. Отака свідомість. Отак вона лупцює і молотить, коли кінець раптовий і несамовитий, а розум до цього не готовий.
І я б відповів:
— Ви говорите про його розум і його раптовий кінець чи про мій?
Але ми цього не сказали, бо я не з тих, хто багато говорить. «Алейна гурба» говорила багато. Вони їй розповідали, що перебувають у стані тотальної війни із суспільством. Вони їй розповідали, що так буде до самої смерті. Суспільство хоче, щоб вони померли. «Алейна гурба» доволі розумні, щоб цього не знати. Вони розповідали їй, що коли вийдуть і повернуться на вулицю, ще одне урядництво каральної системи й навпаки, то знову робитимуть те, що і завжди, так і розповідали. Вони займуться аферами, крадіжками, ходитимуть по лезу, носитимуть зброю і прагнутимуть продовжувати війну.
Книжка пасує до долоні, вона пасує до особистості. Те, як тримаєш книжку і перегортаєш сторінки, моторика і зір, механічні рухи, коли розрівнюєш гравій на розпеченому путівці, позначки на сторінках, схожість однієї сторінки на іншу і водночас повна відмінність, долі в книжках, пагорби, що зеленіють, старе пасмо пагорбів, через яке почуваєш, як стаєш кимось іншим.
Докторка Ліндблад намагалася розібратися з моєю душею. Вона вірила в моє спасіння. Вона вивчала всі сили в моїй історії, давала мені книжки, пропонувала ідеї про те, що відбулося, і я над ними міркував. Але я не знав, чи погоджуюся з ідеєю, що маю історію. Вона безліч разів казала це слово, і важко було уявити, що всі сутички і нудьга тих років, нудьга і добрі часи хрест-навхрест, спалахи й однаковісінькі ночі — я не розумів, як прожилкувата пляма в моєму нічному розумі могла мати якусь форму і послідовність. Можливо, історія була в її картотеці, але я відчував, що просто зіперся об стіну на вузькій вуличці, збуваючи свій термін у здебільшого марних очікуваннях.
Але ж ти щось відчував, так? Відчував дивну чарівність того, як він падав мертвий, несамовито змахуючи руками та втрачаючи цільність, і ти не знав, як на це подивитися.
Вона сказала, що мій батько був третім у кімнаті того дня, коли я застрелив Джорджа Менза. Щиро кажучи, я цього не усвідомлював і майже розсміявся — так, знаєте, коли з ніздрів виривається нервовий потік повітря. Вона розповіла мені, що, хай там як, але дві події пов’язані, тобто що за шість років після зникнення Джиммі я застрелив чоловіка, який не знав мого батька або майже не знав чи зустрічав кілька разів на вулиці, ланка, яку вона хотіла дослідити.
— Ти маєш бути відповідальним, — сказала вона, — перед історією.