Він чує, що мати кличе обідати.
Йому треба вимити презик і скористатися знову, бо він у нього один, позичений в іншого хлопця, Данні Андерсона, який узяв його з батькової схованки під клубком шкарпеток і який божився, що ніколи сам ним не користувався — та цього повністю не з’ясувати, доки обидва не помруть й Ерік зможе побачити плівку.
Тримайте в недоступному для дітей місці, щоб уникнути асфіксії.
Ерік заховав презик у себе в кімнаті, увібгавши його в пачку з гральними картами. Він затримався поглядом на фотокартці Джейн Менсфілд перед тим, як запхнути її в атлас світу на письмовому столі. Він зрозумів, що груди Джейн не скидаються на справжні, як те видавалося в його емоційно-вразливому стані з членом у руці. На що ж вони схожі? І раптом він згадав. Бамперні кулі «кадилаку».
Він пішов у кухню і відчинив холодильник, щоб просто зазирнути. Яскраві кольори, назви продуктів і логотипи, ряд знайомих форм, різдвяний блискіт речей у фользі, загальне відчуття доброзичливого мерехтіння, відчуття здивованих очей і того, як крихітне свято відбувається на полицях й у відсіках, світ незіпсованого і відновлюваного. Але було, звісно, дещо інше, яке трохи нервувало. Напевно, вібрація. Можливо, то інформаційний потік, замкнений у тому нескінченному механізованому калатанні. Відчини великі білі й майже підвальні двері та відчуй прохолодний вітерець робочих систем, які перетворюють струм на енергію, розмовляючи одне з одним і вдень, і вночі крізь надлюдські простори, що він відчував ззовні та до чого ще не прилаштувався, оце його і бентежило.
Хіба що, звісно, їхній «Кельвінейтор» не білий. Принаймні ззовні. Його кольори — рожева камея і перламутровий світанок.
Він поглянув на полички. І побачив там дев’ять нахилених склянок парфе, від чого в нього трохи запаморочилося в голові. Нахилені десерти «Джелл-О» його іноді дезорієнтували. Ніби якась сила з наукової фантастики увірвалася в будинок, і від неї деякі предмети застигли під кутом, тоді як інші така доля обминула.
Вони сіли обідати, і Рік розрізав мус і розділив на порції. Вони пили охолоджений чай зі скибочкою лимону, нанизаною на край склянки, один із невимушених додаткових штрихів Еріки.
Рік запитав Еріка:
— Що поробляв увесь день? Багато домашки?
— Еге, тату. Бачив, як ти навосковував машину.
— У мене ідея. Після вечері беремо бінокль, їдемо на Олд-Фарм-роуд і спробуємо його побачити.
— Що побачити? — запитала Еріка.
— Малий місяць. Що ще? Супутник, який вони запустили. Його нібито видно ясної ночі.
І лише тоді Еріка зрозуміла, чому день видавався їй похмурим і зловісним, щойно вона розплющила очі й уп’яла очі в червоно-жовту стіну з нальотом зеленого флісу. Так, через той супутник, що запустили на орбіту кілька днів тому. Рік виявляв науковий інтерес і хотів цього й від Еріка. Звісно, Рік був здивований і засмучений, так само, як і вона, але йому хотілося стати десь посеред луків, намагаючись побачити об’єкт, коли він над ним пропливатиме. Еріка відчула дещо дивне розчарування. Він був їхній, а не наш. Він летить на неймовірній швидкості над Північним полюсом, біп-біп-біп, просто над нашими головами та, вочевидь, у визначений час. Вона не могла зрозуміти, як так сталося. Чи будуть інші несподіванки, про які нам не розповідали? Чи є в них фреш-бокси й перехідні? Нелегка справа налаштуватися на такі новини.
Рік запитав:
— Як тобі, Еріку? Хочеш поїхати?
— Ага, тату. Чу-чу-чу-чудово.
За столом запанувала тиша, витісняючи смуток Еріки через той «Супутник». Вона подумала, що періодичне заїкання Еріка, напевно, пов’язане з часом, який він проводив на самоті у себе в кімнаті. Занадто він налягає на книжки, думав Рік. Він на щось занадто сильно налягав, однак Еріка намагалася не деталізувати.
Не проколювати і не підпалювати.
Хлопець міг сидіти у спільній кімнаті й дивитися їхній телевізор з величезним корпусом, обшитим сучкуватими сосновими панелями, і міг передбачити зміст діалогу в будь-якій передачі. Новини, бейсбол, комедії. Він імітував голос будь-якого ведучого або актора, майже не запинаючись і потрапляючи в слова, і ніколи не заїкався.