Ми були десь за тридцять миль від канадського кордону в безладному таборі, що переважно складався з бараків й інших каркасних конструкцій, що повертали в часі назад, можливо, аж до місіонерського коріння ордену — хіба що тубільцями тепер були ми.
Бідні діти з міста, що подають надію; якісь кволі типи з фотографічною, але нечіткою пам’яттю; тямущі, але нестабільні; непристосовані; ті, чиє пристосування встановлювала держава; купка з південноамериканської церкви якогось єзуїтського осередку у Венесуелі, кмітливі молодики з космополітським стилем, які тут відморожували свої сосиски; і кілька сільських хлопців з невіддалених районів, сумирніші, аніж їхні позичені костюми.
— Часом мені здається, що поширювана нами освіта краще пасує п’ятдесятирічному, який уперше в житті не схопив суть. Забагато абстрактних ідей. Вічні істини зусібіч. Ти краще прислужишся, коли подивишся на свій черевик і назвеш його частини. Особливо ти, Шею, який прийшов звідти, звідки прийшов.
Здалося, що від цього він пожвавився. Він схилився над столом і витріщився, інакше і не скажеш, на мої вологі черевики.
— Які потворні, хіба ні?
— Так.
— Називай частини. Не барися. Облишмо весь той шик-пшик, не такі вже ми інтелектуальні чикі-пікі, щоб віч-на-віч не перевірити студента.
— Називати частини, — повторив я. — Гаразд. Шнурки.
— Шнурки. По одному на черевик. Продовжуй.
Я підняв одну ногу і незграбно нею покрутив.
— Підошва і каблук.
— Так, далі.
Я поставив ногу на підлогу і пильно вивчав черевик, який здавався таким само порожнім, як і закрита брунатна коробка.
— Продовжуй, хлопче.
— Тут уже майже нічого називати, так? Носак і верх.
— Носак і верх. Я зараз розплачуся.
— Округла частина спереду.
— Ти такий красномовний, маю перепочити, щоб прочунятися. Ти назвав шнурки. Що оце за клаптик під шнурком?
— Язичок.
— Ну?
— Я знаю назву. Я просто його не побачив.
Треба було бачити, як він сповзав зі столу, звиваючись, наче перебував в епіцентрі страшного лиха.
— Ти його не побачив, бо не знаєш, як дивитися. І ти не знаєш, як дивитися, бо не знаєш назв.
Він задер підборіддя на знак докору, здебільшого театрально, і відхилився від столу, впавши задом в офісне крісло, і знову на мене подивився, а потім зробив вирішальні чверть оберту і підняв праву ногу настільки, щоб поставити черевик на край столу.
Звичайний чорний щоденний черевик священника.
— Гаразд, — сказав він. — Ми знаємо про підошву і підбор.
— Так.
— І ми знайшли язичок і шнурок.
— Так, — сказав я.
Він провів пальцем уздовж шкіряної смужки через верхній край черевика і під шнурок.
— Що це? — запитав я.
— Ти мені скажи. Що це?
— Я не знаю.
— Це манжета.
— Манжета.
— Манжета. А ця негнучка частина над підбором. Це зап’яток.
— Зап’яток.
— А цей клаптик посередині поміж манжетою і смужкою над підошвою. Це халява.
— Халява, — повторив я.
— А смужка над підошвою. Це рант. Повтори, хлопче.
— Рант.
— Чому повсякденні речі приховані від ока? Бо ми не знаємо їхніх назв. Як називається передня частина, що прикриває підйом?
— Не знаю.
— Не знаєш. Вона називається союзка.
— Союзка.
— Повтори.
— Союзка. Передня частина, що прикриває підйом. Я гадав, що мені не треба запам’ятовувати.
— Не запам’ятовуй ідеї. І не сприймай нас надто серйозно, коли ми вернемо носа і не хочемо зубрити. Зубріння допомагає формувати людину. Крізь що ти затягаєш шнурок?
— І це я маю знати?
— Звісно, ти знаєш. Отвори з кожного боку і над язичком.
— Я навіть гадки не маю, що це за слово. Вічко?
— Може, зрештою, я дозволю тобі жити.
— Вушка.
— Так. А металева оболонка на кожному кінчику шнурка?
Він клацнув по ньому середнім пальцем.
— Оцього я вже точно не знаю.
— Еглет.
— Ніколи не чув.
— Пістончик або еглет.
— Еглет, — сказав я.
— А маленьке металеве кільце, що укріпляє обідок вушка, крізь яке проходить еглет? Ми займаємося фізикою мови, Шею.
— Маленьке кільце.
— Ти його бачиш?
— Так.
— Це люверс, — сказав він.
— О боже.
— Люверс. Запам’ятай це, знай і люби.
— Я з’їду з глузду.
— Це останнє таємне знання. А коли я віднесу черевик до шевця, і він натягне його на форму, щоб поладнати, на брусок у вигляді ноги. Як він називається?