Ленні дещо неуважно розповідав заготовку, ковтаючи рядки, усе, як і завжди, частина його хіпстерського формату — чергова нарко-фуга з інших світів.
— Я бачив його волосся! Я бачив його зуби!
Потім він згадав улюблений рядок. Напівприсів, натягнув на голову плащ і майже запхнув мікрофон у горлянку:
— Ми всі помремо!
Так, він любив це повторювати, горлати, рядок дивовижно освіжає, очищає його страх і водночас робить його публічним — його страх слабкий, хворий, боязкий, немічний, жалюгідний, але й чомусь шляхетний, тривалий, гучний, із відчуттям пронизливого крику горя і болю, де є дрібка солодкого виклику.
Від його голосу пішов незрозумілий холодок, що пройняв публіку. Вони відчули його крик фізично. Він стрибав у їхній крові і об’єднував. Це заколот духа, підсвідоме голосіння їхніх душ, розпачливий притулок, де ти вимагаєш визнання найпростіших вимог і потреб.
Потім його осяює, і він одразу оголошує свою ідею, як боксер, що зробив вдалий джеб і тепер задоволено всміхається.
— Але, можливо, деякі з нас немічніші за інших. Це біла бомба, затям. — І відразу його голос змінюється, стає протяжним, як у селюка. — Це наша бомба. Москви та Вашинґтона. Подумай про це, чуваче. Білі люди контролюють бомбу.
Він у захваті від своєї ідеї.
— Ти дивишся вниз на Воттс. Ти дивишся вгору на Гарлем. І кажеш: «Будеш трахатися з нашими кралями, чуваче, кинемо бомбу. Краще кінець світу, аніж змішування рас».
Він починає клацати пальцями, зсутулившись, як джазмен.
— Бо ми, найімовірніше, усіх повбиваємо, аніж віддамо своїх жінок.
Потім світло зникає. Ні сіло ні впало. Прожектор, лампи бару, таблички «Вихід» — усе згасло. Лише видно, як невиразна постать Ленні рухається навмання до великих металевих дверей, що ведуть на вулицю, і клієнти спереду чують, як він бурмоче: «Поверніться на свої місця, поверніться на свої місця».
Шарудіння серед глядачів, кілька голів повернулися, кілька людей невпевнено підвелися. Чи не подумали вони, може, оце воно і є — бомба, вибух у повітрі? Чи не електромагнітний імпульс від випробувального вибуху в Тихому океані спричинив потужні потоки, що ринулися лініями високої напруги на Гонолулу, і ось щойно загасили світло і вимкнули охоронні сигналізації по всьому острову?
Світло ввімкнулося. Прожектор освітив порожню сцену. Стіна з плитняка ще ніколи не була такою голою і фальшивою. А Ленні стояв за три кроки від виходу. Він повільно пішов до сцени, вдаючи людину, що нишком повернулася до кімнати, відчуваючи полегшення і збентеження водночас, і всі чекали, що він скаже, чим відшкодує тривалу напружену мить і струсоне їх сміхом, а він дістався сцени й підняв звислий мікрофон, підніс його до рота і почав скрипіти та клекотіти, а потім світло знову згасло, і на сітківці кожного з присутніх застиг образ сального обличчя Ленні з напівналяканою посмішкою, і немовля заплакало.
Коли світло ввімкнули, коли спливли двадцять секунд життя, сцена вже спорожніла, металеві двері стоять навстіж, і шоу, вочевидь, добігло кінця.
Минали тижні, коли ми майже не спали. Три-чотири тижні ми не розлучалися ані на мить ні вдень, ні вночі, разом майже повсякчас, здебільшого в її машині, їли та спали, там же кохалися, спали та прокидалися, оглядались і бачили, що досі темно або досі світло, відповідно, і зрештою ми зупинялися з тої чи тої причини, логічно чи ні, і життя вповільнювало ходу, щоб усе почало відбуватися нормально в кімнатах, але лише до того часу, коли треба було знову їхати, і вона заводила свій «мерк» 50-го року із заниженим шасі та дещо форсованим двигуном, і ми знову рушали на захід.