— Провідав матір?
— Був учора, — відповів я.
— Вона й досі у 611-му?
— Так, досі.
— Мені приємно повертатися, — сказав він. — Я йду поїсти на Артур-авеню. Пішки. Ходжу з дітьми до зоопарку.
— Бачив його. Зникає.
— Там було повно люду. Чи то мені так здавалося? Літні ночі. Фантастика. Я так радий тебе бачити, Ніку. Я замовлю ще одну. Ще по одній?
Я хотів допити першу і піти чи недопити й піти. Якщо отакі випадкові зустрічі тривають на п’ять хвилин довше, ніж треба, то можуть зіпсувати і ніч, і наступний день.
Він досі поправляв свої окуляри.
Самотній чоловік за столиком бурчав свій роздратований монолог про те, що його всюди переслідують, записують його особисті думки, засилають сліпців із собаками-поводирями, олівцями, чашками, щоб за ним шпигувати, всюди — і в автобусах, і в метро.
— Джеррі, тобі вже час додому погратися з дітьми. Коли тобі буде п’ятдесят або шістдесят, можеш приходити сюди й розмірковувати про минуле.
Та він не хотів додому. Він хотів розповідати про долі сотень споріднених душ, про вуличний рій, який гудів у нього в голові. Мертвих, одружених, переселенців до Джерсі, хлопчака з п’ятьма сестрами, який став ведмежатником, гандбольного аса, а зараз костоправа, зарозумілу білявку з п’ятого класу, що побралася з боксером-пуерториканцем.
— Ми маємо туди піти, Ніку. Серйозно. На метро ми там будемо за сорок п’ять хвилин. Ми можемо повечеряти «У Маріо». Я зараз зателефоную. Зберемо хлопців. Їм сподобається. Вони нас зустрінуть. Серйозно, чуваче. Ну, допивай і ходімо.
У його голосі бриніла невідкладна логіка. Він ніби захищався і трохи сердився, ще й був доволі п’яний і захоплений власного ідеєю, і трохи заздалегідь сердитий, бо підозрював, що я можу не оцінити красу і неминучість подорожі до Бронкса, що на мене не вплине сила спогадів про старі часи, і він уже відчував гострі краї гіркої образи.
— Нумо, серйозно, поїдемо на метро. Побачимося з Лофаро. Знайомі обличчя. Вони будуть раді тебе бачити, Ніку.
Мені не хотілося ставити його на місце, бути поза цим або вище цього. Джеррі знав, що я був у виправному закладі, а потім до нього майже не доходили новини й плітки, і раптом я виникаю перед ним у твідовому піджаку з улюбленою роботою і чудовим виглядом, уже не палю, не напиваюсь, познайомився з жінкою із сексуальним віолончельним голосом і, найімовірніше, регулярно з нею злягаюсь, а тепер погляньмо на нього: привабливий хлопчик-католик перетворився на лантухуватого і несвіжого чоловіка, якому ненависна сама думка про те, що треба йти додому, до жінки в Джексон-Гайтс і двох діточок, він підпалює одну цигарку від недопалку іншої, п’є так багато, що вирубається, і продає рекламний час на радіостанції в самому кінці шкали, і все через те, що він ніколи не вбивав чоловіка.
— Ми маємо це зробити, — сказав Джеррі. — Зловимо тачку — я плачу.
Чоловік, якого звуть Хорхе, завів розмову з барменом. Хорхе мав на голові пов’язку і скидався на збоченця. Таких, як він, я не вважав завсідниками. Вони тут — «мешканці», так звані denizens. Слово, що походить з пізньолатинського «deintus», яке означає «глибоко всередині», і ці люди були, і ці люди були саме такими, душі в клітці, які намагаються звільнитися, і я почав розуміти Джеррі, який приходив сюди, щоб забути про жалість до самого себе і гризоти звичайного занепокоєння, і побути з людьми, які спілкуються з ним своєрідним навіженим григоріанським хоралом, тривалим голосом, позбавленим звичайного сенсу або суворого розміру, але який здіймається зі значно більших глибин душі, аніж він міг стерпіти у власному мовному звороті.
Світло потьмяніло і блимнуло.
Джеррі розмовляв зі мною, а ще там поруч із Хорхе була жінка, яка щось казала бармену про найкращу температуру пива, і саме тоді світло потьмяніло і блимнуло, а потім згасло.
Джеррі казав:
— Отак умить. Я зараз зателефоную. Зберемо хлопців. Я звякну, як його, Аллі. Від такого, друже, не відмовляються.
Потім світло згасло.
Чоловік у дальньому кінці бару нарешті облишив спроби кидати четвертаки в склянку з-під віскі.
Хтось запитав:
— Що з ліхтарями?
Ми з Джеррі далі пили коктейль.
Бармен запитав:
— Знаєте що?
Із чоловічої вбиральні долинув доволі виразний голос, який усі почули.
Бармен сказав:
— Звідси видається, що електрики немає по всьому кварталу.
Перший голос повторив: