— Що з ліхтарями?
— Напевно, робили щось таке, що спричинило замикання, — припустив бармен. — А я без свічок.
Голос із туалету погучнішав і став дратівливим.
Одна з літніх жінок сказала щось іншій, перші їхні слова за весь час.
Ми з Джеррі пили собі коктейль.
— Але знаєте що? — запитав бармен.
Хорхе перейшов на іспанську.
Бармен дістав ліхтарик з-під шинквасу і прилаштував його між двома пляшками на полиці під муралом.
Жінка з Хорхе теж перейшла на іспанську, але кепську, звертаючись до чоловіка в туалеті.
Бармен підійшов до дверей.
— Я думав, Аллі загинув у Кореї.
— То був Віджіано. У Кореї.
— Наступив на міну, гадаю.
— То був Майк. Наступив на міну. Віджіано.
Дві літні жінки знову сиділи мовчки та пили, пристосувавшись до темряви.
— Тож усі ці роки, а тепер ти мені кажеш.
— Усі ці роки я думав не про ту жертву війни.
— Чи про ту війну, але не про ту жертву.
— Вийдімо надвір, — сказав він. — Я хочу побачити, що там відбувається.
— Мені більше не треба сумувати за Аллі.
— Думаю, вимкнули весь квартал. Аллі на ринку торгує рибою з батькової ятки. Знайдемо. Я зараз зателефоную.
Ми винесли чарки на вулицю. Квартал, як і район, лишився без електрики. Було близько шостої, уже споночіло, світлофор теж не працював, і над нами й десь західніше чувся пульс автомобільних клаксонів на в’їзді на міст.
Люди повиходили з крамниць і квартир, майстерні, бакалії й банку, вони стояли надворі й розмовляли. На схід перед нами відкривався вид на вулицю з багатоквартирками та річку, вузький мерехтливий серпантин, що створював м’який і видимий шепіт за масивним обрисами на передньому плані.
— Бруклін теж без світла? Здається, Бруклін без світла.
— Бруклін точно без світла.
Люди перекидалися словами й час від часу дивилися вгору. Вони дивилися на небо над центром міста або намагалися дивитися на край острова, який, звісно, затуляли згромаджені будівлі, але завжди вгору, на небо, вони показували й розмовляли.
Я зайшов усередину і поставив питво на шинквас. Залишив біля склянки гроші. Хтось і надалі сидів у туалеті та збудженою іспанською говорив про свою чи чужу матір, і я уявив, що він не може знайти туалетний папір чи засувку на дверях, і саме з оцим «мешканцям» і доводилося мати справу.
Потім я став у дверях і спостерігав, як на вулиці, метрів за двадцять від мене, Джеррі спілкувався з барменом і трьома-чотирма іншими, періодично їх освітлювали фари машин, і вони оживали, приведені до життя широтою події, задіяними силами, і тоді вони розмовляли й показували.
Я пішов вулицею в іншому напрямку. За пів кварталу я перейшов на протилежний бік, пройшов крізь арку під мостом до ділянки, заваленої побутовими відходами, розбитими автівками й горами кругляка, який скинули тут будівельні бригади, і на північному краю проходу я бачив силуети веж центральної частини, чіткі та пласкі на тлі смугастого неба, і почув, як гучнішали й ставали численнішими автомобільні клаксони через мертвого динозавра дорожнього затору в годину пік, вони сигналили, а їм відповідали звідусіль, і я рушив до іншого виходу на вогні машинних фар, що ледве рухалися чи стояли, як укопані, де річки барієвого світла позначали моє просування по вулицях.
Він повернувся до Нью-Йорка, у лоно свідомості, шоу опівночі в Карнеґі-Хол, близько трьох тисяч глядачів, і він стоїть на чималій сцені й повз два яруси лож дивиться понад першими рядами партера вгору на балкон, де люди стоять у проходах і юрбляться коло виходів.
Концерт Ленні Брюса.
— Нью-Йорк, Нью-Йорк. Ми кажемо це двічі. Раз, щоб спокусити їх залишити Канзас. І ще раз — над їхньою могилою.
Глядачі відкинулись у кріслах.
— Нью-Йорк, Нью-Йорк. Як священник під час свого виступу латиною. Мумбо-юмбо, мумбо-юмбо. Він каже це двічі, бо говорить про лайно, сечу і корупцію, і хоче впевнитися, що його зрозуміли.
Його люди тут, хлопці з мистецько-репертуарного відділу з Брілл-білдінґ, колеги-коміки, що мили туалети по всьому Джерсі, актори дійсні й майбутні, актори-офіціанти й таксисти з посвідченнями британської асоціації акторів. Тут були й лисуваті чоловіки з Верхнього Вест-Сайду з розкуйовдженими пейсами й натяками на страждання, а з ними жінки — кучеряві, зухвалі, самовпевнені, пишнотілі панянки з великими соковитими справжніми обличчями й вульгарним сміхом.
Ленні в білому, добре випрасуваному приталеному костюмі та яскравій сутенерській сорочці з виложистим комірцем, наче чоловік, який намагається нагадати собі, що його не зруйнувати.