Згодом вітер ущух, і низько та нерухомо зависла білосніжна брила в блідо-рожевому обрамленні. Тепер я їхав по ґрунтовці, добряче заблукавши, тому вирішив зупинити машину, вийшов й оглянув місцевість, почуваючись доволі дурнувато, і мені здалося, що серед кущів юки я бачу кілька сховищ — старі бетонні бункери, залишки рудовидобувних робіт або військового полігону. Через сорок п’ять хвилин споночіє. У мене на чверть повний паливний бак, пів бідона чаю з льодом, ані крихти їжі, теплих речей немає, але є вбога на деталі карта.
Доп’ю чай і помру.
Потім від лінії заходу сонця імлистою хмарою здійнявся розкид пилу. І об’єкт, що наближався, змусив мене згадати сотню фільмів, у яких хтось перетинав горбкувату рівнину, вершник із зачохленою рушницею або самотній погонич верблюдів, згорблена постать у мусліні на своїй дурноголовій звірині. Та це інше, воно викидало обабіч однакові фонтани піску, розрізані точно навпіл. Але то не звичний повсякденний і пересічний всюдихідний транспортний засіб. У нього на даху підсвітка, і він виблискує жовтою фарбою, гримотить і підстрибує в мультяшному сяйві. Найбажаніша з примар, що рухається назустріч зритою коліями дорогою, наче творіння поп-арту. Уже менше п’ятдесяти метрів. Скидається на те, тепер навіть безсумнівно, що це нью-йоркське таксі, неймовірно, але факт, жовтіше за жовток, ще й швидко наближається.
Чи міг я вигадати щось краще, аніж підкликати його рукою?
Але ота чортівня не сповільнювалася. Віконця відкриті, музика рине назовні — хвилі стероїдного року. Я відскочив зі шляху, рука досі здійнята, засмагла і лискуча від мастила. Я бачив, що таксі напхом-напхане людом, і, коли воно проскочило повз мене, вигукнув у повітря, що пульсувало, ім’я-пароль.
— Клара Сакс, — крикнув я.
У відповідь залунали крики. Таксі миттєво пригальмувало, і я почув їхній підбадьорливий гамір. Потім із двох чи трьох віконець вистромилися руки, вони махали й манили, а ще там була одна всміхнена жовтувата голівка, сонячно-юна білявка, яка озиралася на мене, — безтурботна, попри весь ґвалт, водійка, що кермувала наосліп, — і таксі стрибнуло вперед і щодуху помчало пустелею крізь колючу рослинність.
Я заскочив у свою мовчазну машину і поїхав за ними.
Волонтери були здебільшого студентами художки, але були й інші — ті, хто обрав історію, учителі у відпустці, мандрівники й утікачі, які повсякчас з’являлись і зникали, попечені сонцем хакери в пошуках бездротового світу, люди, які почули поклик, шепіт на вухо, що змушує полишити свою оселю заради якогось майданчика піднесеної гри.
Працювати руками. Шкрябати та фарбувати. Збовтувати мляву суміш. Спостерігати, як пензель залишає відбиток на поверхні. Пігмент. Тваринні жири та полімери, які, поєднуючись, утворюють це слово.
Вони добре до мене ставилися. Вони харчувалися й відпочивали в полишених бараках на краю чималої військово-повітряної бази. Туалети, душові, ліжка й імпровізований продовольчий склад. Вони — кваліфікована життєрадісна робоча сила. Вони ремонтували речі, співали пісні й розповідали кумедні історії. Коли їх ставало більше, ніж можна розмістити в бараках, вони спали в наметах, у спальних мішках або у своїх запилюжених машинах.
Я розповів студенту із вітальним значком, що не буду тут розмахувати пензлем чи піскоструминним апаратом, хочу лише побачити роботу — художній витвір, проект, хай що то було, — і принагідно привітатися з Кларою Сакс.
Я сказав йому, що не хочу їх утискати, і він сказав, як доїхати до мотелю для ночівлі, десь за двадцять п’ять миль звідти, а потім запросив зустрітися з ним пізніше в так званій художній майстерні.
Я змив залишки сонцезахисного крему з рук і обличчя й долучився до черги за їжею: сандвічі, ківі та фруктовий сік. Потім я присів побалакати з п’ятьма-шістьма іншими. Усі були люб’язні. Я запитав про таксі, і вони розповіли, що то чиясь машина, яку вони вирішили розфарбувати та прикрасити, подарунок Кларі на день народження, що був на початку тижня. Не сама машина, яку зрештою повернули власнику у звичному для таксі вигляді, а фарба, жест, відчуття її нью-йоркського походження.
Вони запитали, звідки я, й у відповідь почули мою домашню заготовку.
Я живу непримітно в невибагливому будинку в передмісті Фініксу. Пауза. Наче хтось за Програмою захисту свідків.