— Потім він поглянув на нас, у той бік, де ми стояли. Ми — це чорношкірий хлопець, білий хлопець і дві білі жінки, щоправда, одна з жінок повсякчас стояла на дорозі, визираючи таксі. Він рвучко на нас позирнув. Рвучко зауважив. Здається, упізнав. Потім повернувся до початкової аудиторії, тих трьох загублених вуличних душ, тих нікчем загубленого світу, загубленої країни, що існує просто тут в Америці. І продовжив свою бесіду, а вони стояли та слухали.
Ленні ще трохи продовжив тим голосом, а закінчивши, був змушений зробити паузу, щоб потім знову повернутися на сцену, у залу і до глядачів.
— Я хотів віддати йому свою сумку з одягом, повну костюмів, свою валізу, повну наркотиків, свій будинок на Голлівуд-Гіллз. Ми слухали лише вісім-дев’ять хвилин. Менше. Таксі зупинилося, і ми поїхали, і я туди не повернуся, бо — не знаю чому, але зась. Дезертирував через усю ту сцену. Його життя, його бесіда. Я маю розповідати жарти про поляків і лампочку.
Нарешті сміх.
— Я маю стояти тут і розповідати жарти про офіціантів-китайців.
Він розповів про офіціанта-китайця. Зал зареготав. Він розповів кілька жартів з фільмів, і це їм теж сподобалося. Він робив те, що й завжди, коли був одягнений у двобортне пальто, замшеві черевики та мав лоскотливі вусики піхволиза. Вони реготали, він нудився. Він розповідав старі репризи з доречною пекучою іронією, але їм від того ставало ще смішніше, а йому — пригніченіше. Вони сміялися, він стікав кров’ю. Ленні було зле. Він мав почуватися щасливим і відновленим, та де там. Вони всі пережили пекельний тиждень, і він проволікся крізь чотири клубні виступи від океану до океану у стані розпливчастого безладу, і зараз усе завершилося, він був у безпеці, виступав на концерті та мав би стояти тут, скандуючи: «Ми не помремо! Ми не помремо! Ми не помремо!», закликаючи їх скандувати, повторюючи мантру, радісну й глузливо-радісну водночас, бо це Нью-Йорк, Нью-Йорк, і ми хочемо її і так, і так.
Коли він думав, що вони помруть, то постійно скандував рядок про смерть.
Але тепер усе позаду. Він усе те забув. Були інші, глибші, невизначеніші питання. Усе, нічого, він.
— Сьогодні я прийшов сюди, щоб мене полюбили, як ніколи нікого не любили. Любіть мене, як нікого й ніколи. За будь-яких умов.
В очах Ленні неприховане благання.
— Батько, дитина або партнер. Я хочу купатися в океані кохання.
Поверніться на свої місця Поверніться на свої місця Поверніться на свої місця.
Через старий репертуар йому зле. А регіт був гірший за жарти. Регіт позбавляв надії й засмучував. На півреченні він перейшов на репризу, про яку думав ще до цього лайна з ракетами, сидячі на унітазі в Л. А., бо де ще можуть зродитися його найкращі ідеї.
По суті, він мимохідь натякнув на цю тему на початку вечора. І почув, що їм нібито цікаво і ніщо не нервує.
Він вирішив розвинути репризу по ходу.
Гаразд. Неписьменна сумноока діва живе в борделі в нетрях Сан-Хуана. У неї особливий дар, який сам по собі аж ніяк не пов’язаний із сексом. Такий собі дешевий фокус, гаразд. Чоловіки сплачують половину тижневої зарплатні, щоб набитись у порожню підвальну кімнату, де ніжношкіра і незаймана дівчина задирає сукню, скидає трусики, бере запалену цигарку в хазяйки та встромлює фільтром у свою кунку. Очі чоловіків розширюються. Це кінг-сайз «Кент» із мікронітовим фільтром. Потім вона скорочує губні м’язи, чи що у них там, і наче вагінально затягується, виймає цигарку і починає видувати низку шикарних кілець диму. Чоловіки роззявляють роти. Ідеально круглі кільця пливуть з її кучерявого кущика, досі прекрасні й розріджені.
Публіка Ленні не роззявила рота так, як зробили чоловіки в борделі, але зал трохи занепокоївся, що підкреслив випадковий нервовий сміх.
Дехто сприйняв дар діви релігійно. Вони вирішили, що то знамення, знак із небес, і незабаром настане кінець світу. Господь обрав бідну неписьменну недогодовану сирітку, щоб передати світові глибокодумне послання. Бо хіба ж оті всі «О» з її лона — то не натяк на грецьку літеру, що означає «Кінець»?
Інші кажуть, журналісти, науковці, священники — ці чоловіки прийшли до борделю, щоб засвідчити подію, і вони кажуть, що кільця, які вона видимає, то не натяк на грецьку літеру «омега». Це звичайні макаронинки «О» з абеткового супу, хоча й чудової форми. Ці люди кажуть, що коли дівчина зможе видимати саме грецькі «омеги» з ефектом підкови, тямите, із маленькими закарлючками на кожному кінці дужки, тільки тоді вони повірять у дива.