Люди йшли, слухаючи транзисторні приймачі, бо деякі станції мали резервне живлення, чоловіки з хустками продавали ліхтарики й свічки, які палали в тисячах вікон, і люди стояли в одній черзі за свічками біля дешевої крамнички й у довгих чергах до телефонних будок на кожному другому перехресті.
Електрична мережа лягла. Що це значить? Уся з’єднана система не працювала. Чи, може, не задосить з’єднана. Сільвія Сідні в темряві.
Із певних ракурсів місто скидалося на примарний силует, таємне і приховане, із вимкненим неоновим «я». А яке ж небо було цього вечора. Вежі за парком згладжені до якогось нічного оксамиту, витравленого, смертельного, позбавленого статики, від якої у вишині калатало небо.
Я зачув звук барабанів, барабанний бій, але не дріб паличок, а звуки долонь по тамбурину, тихі й м’які, що линули з парку.
Я був тут уперше. Я знав Мангеттен лише на рівні вулиць, уривчасто, і почувався дещо ізольовано, і саме місце страхало своїм усезнайством, безцеремонними хвастощами, стилем думок і зовнішнім виглядом, які важче вивчити, аніж трансваальський діалект. Кожному відомі ті самі сім речей. Але ти можеш витратити роки, щоб дійти до кінця цього списку, і до того часу число зміниться, а може, й увесь список.
Вони вийшли з парку на 90-й вулиці, юрба гіпі зі свічками, флейтами, барабанами й тамбуринами, близько п’ятдесяти людей, які монотонно скандували, і чоловік з устромленою у висолоплений язик голкою, і жінка зі змією на шиї, в імлі їдкого диму з легким натяком на споріднену провину, а за ними дітлахи й малеча в рюкзаках і елінгах, учасники ходи скандували один гучливий склад, наче гугняве «брень», нібито «Бум», вібрацію обважнілим тоном молитви, повторювали, повторювали, та вони б не стали скандувати зловісне слово, правда, прив’язавши немовлят до грудей і спин.
І, може, Джеррі все правильно казав. Я не мав права йому відмовляти. У цій його надзвичайній пропозиції, цій подорожі до Бронкса — я відчував провину, бо завіявся і зрадив чудову мрію.
Я спостерігав, як хода посунула на південь на краю парку. Вулиці почали темнішати, висохлі від дорожнього руху і фар, і запанувала дивна тиша, яка межувала з тривогою. А скільки тисяч, сотень тисяч потрапили в пастку в метро або чекають у переповнених ліфтах. Передчуття, що завжди просочувалося, параліч, неявне відчуття в кнопковому місті, що воно заклякне, залишивши нас безпомічними в щуроокій темряві, і потім нам цікаво, як оце мені, як взагалі працює вся система.
Я йшов на схід 96-ю вулицею. Безлюдна і вимерла, крамниці зачинені, автобусні зупинки пустельні, телефонні будки вільні. «Я» щезло, як вся паморока, місто без обертів меренги, і на розмітці спинилося авто, невідомий седан, що рухався в інший бік, і водій вистромив голову під поривчастий вітер і загукав до мене.
Я перепитав:
— Що?
— Куди йдеш? Я підвезу. Дешево.
Я подивився на нього. Я був радий, що позбувся Джеррі. То була б смерть. То були би бздури. Я б не зміг слухати всі ті нісенітниці. Я сів у машину і сказав водію адресу готелю. Я хотів зателефонувати Меріан із кімнати, якщо телефони працюють, Меріан Боумен, і розповісти їй, що тут сталося, і запитати, що їм про це відомо.
На панелі, де мало бути радіо, була дірка. Але я запитав водія, які новини.
— Ніде немає. Штат Мен без електрики. Бостон, Массачусетс. Пенсильванія, там живе сестра. Онтаріо в Канаді. Дуже велика, ця подія.
Я відкинувся на сидінні й роздивлявся на вулицях те, що міг побачити в місячному сяйві.
Ми одружимося за три роки. Наша донька народиться 1970-го, того року, коли маленька групка радикалів улаштує вибух в Армійському математичному дослідницькому центрі при Вісконсинському університеті в місті Меріан з Великої десятки, підірвавши фургон із сільськогосподарськими добривами й дизпаливом. Одна людина загинула, п’ятеро зазнали ушкодження.
За два роки в нас з’явиться син. Діти. Це було так далеко від мене, коли я сидів у румунській чи то грецькій машині. Віддалений шлюб. Батьківство — невиразний жаль у кухонному запаху іншої країни. Десятиріччя не зовсім безперспективні, але віддалені, а може, і безперспективні в цьому фантомному Мангеттені, де випадкові запізнілі перехожі поспішають додому, а темрява така щільна, що має фізичну масу.
Я виглядав крізь запорошене скло грецького вікна і бачив минуле, ніколи не припиняв його бачити, але не міг викликати майбутнє, навіть карикатурне і схематичне, сильну і яскраву неділю світу.