Решту дороги ми їхали мовчки.
Та неосяжна ніч. Відчуваєш, як вона ширшає, коли стоїш на тротуарі біля Таймз-сквер, чуючи десь за пів милі звук сирени.
Я подивився на свічки, що вишикувалися на столі у фоє. Фоє порожнє, і свічки високо відкидали світло на стіни. Звідкілясь вийшов портьє.
— Я б міг вас провести, але, щиро кажучи…
— Не треба.
— Я провів уже так багато народу.
— Я лише візьму свічку.
Портьє тримав ліхтарик. Він жестикулював, коли говорив, і в малому приміщенні розгойдувався промінь.
— Коли піднімався, у мене щось трапилося зі спиною, — сказав він. — Але я запалив отут свічки, можете взяти, бо раптом зайдуть люди без сірників.
Я взяв свічку і піднявся сходами на п’ятий поверх. Коли я увійшов до кімнати, то відразу підійшов до вікна, щоб побачити, яка звідси ніч.
Я так і не зателефонував Меріан. Я відчув самотність, за браком кращого слова, але насправді слово доречне, те, що я намагався ніколи не визнавати, але знав, як позбутися тієї самотності, проте інколи навіть цього замало, і я не зателефонував, бо й далі спостерігав, як западала ніч.
Менкс Мартін 3
Він іде вздовж вигнутого фундаменту стадіонної стіни під блакитно-білим полотнищем, намагаючись розгледіти ймовірну жертву.
Він у натовпі, величезному рухомому рою ліктів, плечей і облич, що раптово випинаються віч-на-віч, і вони досі підходять зі станції наземної залізниці, чоловіки й хлопці, розмовляючи й вигукуючи, уже шикується черга на відкриті трибуни, хоча ворота не відчинять раніше дев’ятої ранку, тобто за кілька годин, а вони йдуть із підземки, безперервним потоком із прилеглих вулиць, він проходить ще трохи, захоплений атмосферою, майорять прапори, емблеми прикрашають високу стіну та другу довгу чергу, яка вишикувалася за квитками на місця в зоні, де треба стояти, і тут чоловіки їдять і п’ють, а дехто сидить під ковдрами на пляжних стільцях, і Менкс проходить крізь клуби сигарного диму і деінде зауважує фляжки з віскі із кришечками на ланцюжках.
Тож що він робить? Шукає якогось шельмуватого фаната «Джаєнтс» з Гарлему, збудженого від перемоги й ладного викласти певну суму за справжній сувенір на всі часи?
Не спрацює, думає Менкс. Чорношкірий навряд чи йому повірить. Мабуть, я просто дурень, що затіяв цю нікчемну аферу. Чорношкірий лише презирливо і зухвало гляне на мене, наче тут відбувається обурливий наїзд на його особу.
Ні. Треба йти до білих. Тільки до них. До того ж за кількістю тут переважають саме вони, так більше шансів.
Щасливий гул. Вулиця — одне суцільне гудіння і гул, безперервний рев балачок і співу, люди кличуть одне одного, і їх аж розпирає від гарного настрою.
Менкс підходить до двох чоловіків. Імпульсивно, керуючись принципом «чому ні», а ще через те, що не хоче вештатися тут усю ніч, вивчаючи обличчя і вираховуючи деталі, хоча оце йому варто було б зробити, він і сам знає, так і планувалося, але найкраще розроблені плани, як то кажуть, мають звичку руйнуватися.
Він стискає м’яч у долоні. Він тримає руку на кишені куртки та стискає м’яч крізь тканину.
Також керуючись гарним настроєм. Тут дві групи вболівальників, «Джаєнтс» і «Янкіз», які й надалі збільшуються, обидва цьогорічні переможці — щасливе і постійне підхоплене ревіння, яке його підбадьорює і заохочує.
Він підходить до двох чоловіків у черзі перед касою. Перепрошую. Маю щось, що може вас зацікавити. Він до них звертається. Розповідає про бейсбольний м’яч, оце той м’яч, який чувак вибив на трибуни, гоум-ран, що виграв гру, і що довше він розповідає, то неймовірніше для нього самого лунають його слова. Він навіть не вірить, що сам це говорить. Його голос лунає неначе повітря, що виходить із надувного матрацу, коли висмикуєш ніпель.
Ці двоє, здається, задкують на крок, хоча, певно, то не фізичний порух, а, імовірніше, бажаний маневр, який він бачить у їхніх очах.
— Я розповідаю факти. Байдуже, як воно звучить, — каже він, — це трапилося на стадіоні за річкою. — І він розуміє, що зараз намагається повернути певний рівень самоповаги — облишивши думки про продаж.
Один з чоловіків каже:
— Я так не думаю, ні. Мене не цікавить. Тобі цікаво?
Інший хлопець відповідає:
— Не цікавить.
Менкс витягає м’яч із кишені. Він не певен, нащо так робить, адже це не доводить взагалі нічого, крім факту, що він дійсно має м’яч, принаймні він має м’яч, який тримає так само, як і його син, Коттер, раніше цього вечора, стискаючи однією долонею і обертаючи іншою, безжальний і зухвалий.