Натоді цей рядок мені вже геть набрид, але він, здається, запобігав сплеску допитливості й давав змогу не деталізувати. Під час нашої розмови я все видивлявся таксистку з медово-білявим волоссям.
Багацько людей носили футболки з написом «Довготелеса Саллі».
Я вважав, що можу здогадатися про вік Клари з похибкою у рік-два, тож коли запитав, який день народження вона святкувала, хтось відповів: «Сімдесят другий». Скидалося на правду.
Була ясна ніч, зірки вирували й палали низько й близько, і приємний вітерець ковзав над землею. Десь півтори хвилини я їхав — пішки не йди, казали вони — і тримався ряду дорожніх відбивачів, устромлених у ґрунт. Там були розвішені ліхтарі та скупчення джипів і фургонів поруч із поодинокою довгою бетонною спорудою заввишки метрів зо три й розділеною вздовж на десяток таких собі кімнат з отворами попереду і позаду.
То був центр керування проектом — тут створювали дизайни, планували щоденні завдання і зберігали більшість матеріалу.
В одному з приміщень, сповненому людей, я угледів мікрофонний штатив, що звисав над купою голів. Вогні, камера, жінка з текою — і глядачі з робітників, близько сорока, хтось із захисними масками, що розгойдувалися на грудях, багацько одягнуто в сорочки й піджаки з написом, який я бачив раніше. Я припаркувався неподалік і наблизився до юрби. За якусь мить знайшов, кого шукав. Вона сиділа в режисерському кріслі, тримаючи ціпок і зіперши ногу на перевернуте відро. Курила чорну цигарку й розмовляла, доки кіногрупа робила останні налаштування.
Тепер на відстані слова чи двох, на відстані імені мене охопило відчуття химерності цієї подорожі. Сімнадцять. Саме стільки мені було, коли я бачив її востаннє. Так, саме так давно, і після всього цього часу я можу видатися їй якоюсь настирливою істотою, силуетом із тривожного сновидіння, який іде й говорить до неї крізь глушину, прагнучи її знайти. Я стояв і дивився, намагаючись знайти в собі волю та наблизитися. І ще дивакуватіше, ще химерніше за ті роки, що минули від нашої останньої зустрічі, було те, що я бачив її в ретроспективі. Я міг підняти молодшу жінку з її крісла, виокремити від тієї особи в чорних картатих штанях і старій замшевій куртці, яка сиділа, курила і розмовляла. Я бачив світлини Клари, проте ніколи не міг розглядати нарізно ту жінку, яку знав, зі стрункою поставою і бліду, із ледь помітним вигином роту, через який вона здавалася дещо абстрагованою від своїх слів. Та невловимі очі, погляд, що, здається, ухилявся від запитання про те, що ми насправді хотіли одне від одного.
Вона мала вигляд знаменитості й рідкісного птаха, знаменитості навіть наодинці з собою, знаменитості навіть тоді, коли нарізала на кухні салат. Видовжене обличчя і біле волосся з мінеральним вилиском, коротко підстрижене та з декоративною гривкою на чолі. Під куртку вона вдягнула обвислу футболку, намисто, декілька каблучок, один білий кросівок і шкарпетку кольору виноградного «Кул-Ейду». Травмовану ногу вона обгорнула в брунатнувату еластичну шину.
Хтось підійшов із паперовим стаканчиком, і вона вкинула туди недопалок.
Вона високо натерла щоки темними рум’янами, і через це мала разюче суворий і якийсь смертельний вигляд. Але я бачив молодшу жінку. Грою розуму я міг змусити її здійнятися й зайняти те місце, що я для неї приготував, трохи розкосі очі й ніби паперові руки, і те, як вона недовірливо всміхалася на саму думку про нас разом, і те, як вона вповільнено рухалася, — спочатку цокнув розумовий годинник, а потім з’явилося тіло.
Я спостерігав за нею. У цих перших тридцяти секундах накопичилося так багато енергії. Я відчував, як змінюється моє дихання.
Кіногрупа з французького телебачення приготувалася до зйомки. Глядачі завмерли. Жінка з текою, зігнувшись, виплазувала із кадру на точку, звідки збиралася ставити свої запитання. Гнучка, сорок із гаком, мелірована зачіска, старезні джинси, а біля ніг — бавовняна торба зі скошеними ручками.
Вона сказала:
— Гаразд, гадаю, можна починати. Мені можна бути тупенькою, бо мої запитання з фільму відредагують. Отакі правила, добре? Моя англійська далека від ідеалу, нормально.
— Але ж я повинна бути дотепна, кумедна, розумна і чарівна, — сказала Клара.
— Було б дійсно чудово. Розпочнемо з травми вашої лівої ноги. Можете розповісти, що сталося, так?
— Я впала з драбини. Дрібниця. Не туди ногу поставила. Ми ж використовуємо те, що маємо напохваті. Над нашими головами немає даху, ангару чи то заводського приміщення. Ми не маємо риштування, крокви, яка є в складальних цехах, коли щось будують чи ремонтують.