Перукар помахав у відповідь. Бронзіні завернув за ріг повз чоловіка, що розвантажував маленькі каністри з болгарським овечим сиром із багажника пошарпаної машини. Він знову йде на північ, відчуваючи запах свіжої шкірки в долоні. Він зрозумів, що й досі тримає фруктову шкуринку. Це нагадало йому про Марокко. Він там ніколи не бував, як і ще десь, і дивується, чому слабкий танжериновий аромат може намалювати в голові червонуватий піщаний пейзаж, що тягнеться у безмежжя.
Цап та баран — скількох візьмеш на таран?
Долинув до нього виразний крик, коли він жбурнув шкуринку в купу картонних коробок перед входом у підвал. Вони застрибують на спини товаришам. Зазвичай найгладкіший виконує роль подушки, коли стає проти стіни або жердини, тоді як хлопці з однієї команди пригинають і ховають голови, а їхні супротивники розганяються і стрибають одне за одним, з виттям приземлюючись на спини. Коли нахилені хлопці хитаються під вагою, ватажок горішньої команди піднімає вгору пальці й вигукує запитання. Скількох візьмеш на таран? Бронзіні спробував пригадати, як офіційно кличуть того пухтія, пундика, якого ляпають і підганяють, із гоголем-моголем на підборідді — «перина» чи «пілястра»? Хлопці з Бронксу не чули про пілястри, вирішив він. Нехай буде ніжною оболонкою, набитою пухом.
Двадцять хвилин на п’яту. До зустрічі ще десять хвилин, але він знав, якщо навіть прийде після узгодженого часу, то не спізниться, бо отець Паулус, напевно, прийде ще пізніше. Бронзіні заздрив життєрадісним прибуттям тих, хто завжди запізнюється. Як вони наважуються запізнюватися, знову і знову зухвало ставати перед очі тих, хто чекає? У вікні вниз головою звисали коза і чотири кроля, підв’язані за задні кінцівки, але їхня мертвість вражала менше, ніж камбали на ринку, — дурнувате замащене хутро не викликало жодних почуттів. Заздрість і захоплення водночас. Він сприймав це як відмову таких людей керуватися марнославними вимогами часу й совісті.
На порозі крамниці виникла постать м’ясника, рум’яного й охриплого, гучного, непристойного, щасливого у своєму немитому фартуху, чоловіка, який жив бурхливим життям, бо щось зсередини штовхало його вперед і билося об стінку грудей.
— Альберте, щось не бачу тебе останнім часом.
— Ти бачиш мене зараз. Ти бачиш мене повсякчас. Я купував ростбіф минулого тижня.
— Не кажи про минулий тиждень. Що таке минулий тиждень?
М’ясник гукав до перехожих. Вигукував через вулицю, щоб образити чоловіка або привернути увагу жінки з відомою репутацією. Рипливим, плювким голосом, наче з піскоструминного апарату. Поки інші жінки задоволено чи гидливо кривили роти.
— Чим ти годуєш свого генія?
— Він не мій, — сказав Бронзіні.
— Будь вдячним. Якби він був моїм сином, я б випер його з міста і залишив серед пагорбів. Але я чекаю на кінець зими.
— Ми дозволяємо йому погризти раз на тиждень крейдяний олівець.
— Нагодуй малого паскудника капозелою. Він стане енергійним.
М’ясник махнув у бік цілого ягняти, що висіло у вікні. Бронзіні уявив на тарілці перед Метті гарячу смажену голову щойно з духовки. Дві нафаршировані голови вивчають одна одну. Й Альберт каже хлопцю, що він має з’їсти мозок, очі й найголовніші ганглії. Або більше ніяких шахів.
— Якраз додасть свинцю в його олівець.
М’ясник стояв біля кутка вікна, схрестивши руки на грудях і розставивши ноги, дуже доречний серед звислих тварин. Бронзіні побачив у цьому доцільність і рівновагу. Огрядну грацію м’ясника, і спостерігав, як той обрізає відбивні, як природно поєднується з колодою, куди валяться тремтливі м’язи та місиво, — його здатність і легкість, відчуття, що він народжений для того, щоб повернути певне значення цим вительбушеним звірам.
Бронзіні подумав, що серце і легені самого м’ясника мають звисати зовні його тіла, наче органи святого, щоб показати його близький зв’язок зі страдницьким світом.
— На все добре, Альберте.
— Завтра зайду.
— Передавай вітання жінці, — сказав м’ясник.
Бронзіні знову поглянув на годинник, потім зупинився біля кондитерської, щоб купити газету. Він намагався запізнитися, але знав, що не вдасться. Якась сила спонукала його зазирнути до крамниці солодощів не лише вчасно, але на дві з половиною хвилини раніше, тобто священника доведеться чекати десь хвилин двадцять. Він сів за стіл у тьмяному закутку і розгорнув «Таймз» над подряпаною поліровкою.