— Якби я не був таким занудним сім’янином, можна було б сидіти й розповідати історії всю ніч поспіль.
— Твої — справжні, мої — фантасмагоричні.
Сповідь священника була кумедною і сумною і переконала Альберта, що він привілейований товариш, а то й близький друг. Йому подобалося бути провідником серед складних довколишніх покладів, історійок, прихованих за жестом або словом, але він починав побоюватися, що відповідь Енді ніколи не вийде за рівень вдячної зацікавленості.
— А коли ви були молоді?
— Чи я закохувався? Уражений у сім чи вісім, стрілою наскрізь. Найчистіше почуття, Альберте. До появи важких гормонів. Була там одна дівчина, не пам’ятаю, як звали.
— Я знаю, куди ми маємо сходити. Тут поруч ігрова вулиця. Думаю, вам сподобається побути серед дітей. Заняття, яке вимирає: дитячі ігри на вулиці. Завершимо тут і підемо. Ще пів чашки.
Він дав знак дівчині.
— Знаєш одну стару відому картину, Альберте? Діти, що грають в ігри. Безліч дітлахів, що заполонили ринкову площу. Картину, якій десь чотири століття, а найбільше шокує, коли впізнаєш багато ігор, у які грав сам. Ігри, у які й досі грають.
— Вважаєш мене песимістом.
— Діти знайдуть вихід. Вони обійдуть час, як завжди, і руйнацію поступу. Гадаю, вони існують в іншій часовій схемі. Уяви, що стоїш серед лісу і кидаєш каміння у крону кінського каштану, щоб збити найміцніші горіхи. Кажуть, що вони на самій верхівці. Кидаєш каміння цілий день, якщо треба, береш найкращий каштан додому і вимочуєш його в солоній воді.
— А ми клали в оцет.
— Потім в оцет.
— Ми італійці, — сказав Альберт.
— Вимочуєш, доки той не стане твердим і годящим для бою. Потім протикаєш рожном дірку в горісі й протягуєш туди цупкий шнурок завдовжки у два-три оберти навколо руки. Бачу це неймовірно чітко. Зав’язуєш вузол, звісно, щоб каштан не злетів із шнурка. Шнурок по змозі має бути із сириці.
— Потім розпочинається гра.
— Так, твій каштан вільно звисає, і я б’ю, запускаючи свій енергійним змахом, як той дервіш. Але його треба знайти, вимочити, витратити час. А час, як ми зараз знаємо, ще не настав.
— Я блукаю зоопарком щороку цієї пори, щоб назбирати опалих каштанів, — сказав Бронзіні.
— Гіркокаштани.
— Гіркокаштани.
— Час, — сказав священник.
Навпроти них дівчина наповнила чашки з автомату. Отець Паулус зачекав, доки вона посуне його чашку через стіл, щоб він зміг відчути, як ароматна пара здіймається до його обличчя.
Потім він сказав:
— Час, Альберте. Ви обидва повинні захотіти сплатити значно більшу ціну. Години й дні. Цілими днями за шахами. Днями й тижнями.
Бронзіні зрештою дочекався зручної миті.
— Але якщо я не бажаю? Як тоді? Чи не можу. Якщо я не можу цього зробити. Це ж не робота. Як тоді, Енді?
Священник поглянув на вузол Альбертової краватки.
— Я думав, ти прийшов за порадою.
— Саме так.
— Прошу. Невже ти думаєш, що я міркуватиму, як наставляти хлопця? Альберте, прошу. У мене своє життя, хай би яке воно було.
— Ви значно досвідченіші, аніж я, отче. Ви — турнірний гравець. Ви розумієте психологію гри.
Паулус випростався на стільці, формально відсторонюючись, як здається, для об’єктивнішої проповіді.
— Теорії про психологію гри мене, щиро кажучи, не вражають. Гра — це розташування, ситуація і пам’ять. І потреба перемогти. Психологія в гравцеві, а не в грі. Він має насолоджуватися тим, що перебуває поруч із небезпекою. У нього має бути інстинкт убивці. Він має бути пихатим, зарозумілим, агресивним, презирливим і панівним. Якомога свавільнішим. Усі гріхи, Альберте, не пов’язані із плотським.
Покараний і спустошений. Але Альберт відчував, що дістав по заслузі. Репліки чоловіка били по його м’якій пасивності, а не по хлопцевій. По його благодушності й неквапливості.
— Він потенційно демонструє силу майстра.
— Слухай, я хочу побувати на одній-двох іграх. Щось підказати тобі, якщо зможу. Але я не хочу бути його вчителем. Ні-ні-ні-ні.
Цього разу з’явилася бабуся з анісовою настоянкою у відкритій пляшці із вкритою кіркою горловиною. Коли Бронзіні запитав у неї, як вона почувається, вона захитала головою взад-вперед. Лікер — лише для обраних клієнтів і давався взнаки через певний час. Вона налила попелястий міцний напій у кожне горнятко, і священник трохи зашарівся, як, здається, бувало, коли він перебував у тісному колі дуже різних людей. Їхнє невідоме життя його бентежило, усмішка уклякала, а щоки спалахували формальним рум’янцем пошани.