Я трохи наблизився і зрозумів, що стою за метр-два від студента з вітальним значком, того молодика, який пропонував мені тимчасову оселю.
Інтерв’юерка сказала:
— Отже, ви лізете на драбину, працюєте.
— Банальне розтягнення щиколотки. Приймаю аспірин. Так, інколи я видираюся нагору, якщо вітер не надто сильний, якщо спека стерпна, таке. Мені треба це бачити й відчувати. У нас багато працездатних волонтерів. Але мені треба раз у раз ставати до праці.
— Сьогодні ввечері я вперше була на місці й побачила багато драбин і людей, що плазували по крилах. Вони всі в масках. Вони прив’язали собі до спин чималі баки.
— У нас є автоматичні пульверизатори, якими ми ґрунтуємо металеві поверхні. Є в нас і промислові пульверизатори, які розбризкують масляні фарби, емаль, епоксидну смолу тощо. Ми використовуємо переносні повітряні компресори. Навіть пензлі. Коли намагаємося створити відповідний ефект.
Глядачі трохи совалися, намагаючись краще розгледіти Клару під час розмови, або повільно просувалися ближче, щоб не проґавити ані слова. Голос Клари трохи скреготів і наче коливався, ніби якась вільна рідка текстура, що ковзає з боку в бік.
— Ми зішкрябуємо фарбу і здуваємо, — сказала вона. — У нас багато піскоструминних апаратів з пістолетами й дозаторами на дев’ять галонів, так, здається. Ми маємо декілька піскострумів зі стисненим повітрям, великі такі штукенції на колесах. Із більшості літаків треба видалити лише один шар фарби, бо їх від початку фарбували, зважаючи передусім на вагу. Інакше кажучи, їх будували задля бомб, а не заради чудової багатошарової фарби. Звісно, працювати в таких умовах неможливо. Працювати просто неба у спеку, в пилюці й на вітру. Цілковито неможливо. Забагато пилу — і ми не фарбуємо. Мало пилу — фарбуємо. Ми не шукаємо довершеності. Ми розпилюємо фарбу на поверхню, навіть якщо там пісок абощо. Розпилити, пофарбувати, забути.
Вона продовжувала:
— Звичайно, із літаків обідрали більшість деталей, які ще можуть стати в пригоді та які можна продати цивільним підрядчикам. Але колеса досі на місці, шасі, бо мені не потрібні літаки, що лежать на череві. Тож нам треба доволі високо видертися, щоб попрацювати з фюзеляжем і величезним хвостовим відсіком. Наші люди стоять на драбинах із майже чотириметровими прискавками на жердинах, а інші стоять на стабілізаторах, розприскуючи фарбу на клятий хвіст.
— Але ж ви з кимось співпрацюєте.
— У чомусь ми співпрацюємо з військовими. Можемо пофарбувати літак, який вони списали. Вони дозволяють нам фарбувати і обіцяють не чіпати це місце, не використовувати його в інших цілях і не втручатися в проект. Жодних інших об’єктів, жодного довгочасного об’єкту не можна розміщувати в радіусі милі від завершеного літака. У нас також є гранти з фонду, у нас є схвалення конгресу, усілякі дозволи. Що ще? Матеріали, подаровані виробниками, вартістю в десятки тисяч доларів. Проте нам однаково треба сушити голову, де знайти все інше.
— Сухе повітря пустелі якраз і зберігає метал.
— Воно сухе й гаряче.
— Занадто гаряче, так?
— Покинутий літак. Наче кінець Другої світової, — сказала Клара. — Із тією лише різницею, що є дві різниці. Перша полягає в тому, що ми насправді цього разу не воювали. У нас доволі повоєнних проблем навіть без участі у війні. І друга — ми не збираємося кинути напризволяще ці великі машини, щоб вони згнили на забутому летовищі або їх розібрали та продали на брухт.
— Ви маєте на меті їх пофарбувати.
— Ми вже в процесі. Ми рятуємо їх від газового різака. І маю сказати, це дуже дивно, бо тридцять років тому, коли я кинула малювати пензлем і взялася за весь цей непотріб, вони мене критикували. Не пам’ятаю, коли вперше з’явилося оте прізвисько — Торбешниця, спочатку було весело, і я вважала, що за місяць усе минеться. Проте прізвисько переслідувало мене доволі довгий час, і якось воно вже не забавляло.
— І ось ви тут у пустелі.
— Знову із непотребом. Але цього разу це вже не аерозольні балончики, бляшанки з-під сардин, ковпачки з-під шампуню чи матраци. Я розмальовувала матрац і кілька простирадл. Це якраз припало на кінець мого другого шлюбу, якраз був настрій розмалювати своє ліжко. Хай там як, так, зараз я переймаюся стратегічними бомбардувальниками Б-52. Я розфарбовую майже 50-метрові літаки з розмахом крил навіть ще більшим і загальною масою понад 200 тонн, коли з повними баками, щодо порожніх — не знаю, літаки, які використовували для перенесення атомних бомб — та-дам, та-дам — через увесь світ.