— На меблях.
— Нехай дає або валить. Скажи їй якось лагідно. Бо ми не можемо дозволити, щоб дівчина зруйнувала нашу власність.
ДжуДжу ввімкнув передачу і проїхав два квартали до більярдної, припаркувавши машину подалі від вуличного ліхтаря. Вони вийшли, оглянули автівку, потім перейшли на той бік вулиці й піднялися довгим прогоном сходів, укритих сталлю, і крізь високі металеві двері пройшли в рідкий дим великої кімнати, де над столом схилилася єдина тьмяна постать, а у пітьмі крутилася більярдна куля.
Жінка постукала монеткою у вікно, і Клара підвела очі. Жінка, якась незнайома панянка, помахала, і Клара всміхнулась і поквапилася. На неї чекала компанія, а вона запізнювалася.
Вона забігла по щось до бакалії, потім піднялася передніми сходами, й у вікні побачила зігнуту в ліжку матір Альберта зі святим медальйоном на шиї й у білій лікарняній сорочці, яка дивилася кудись у простір, — вона трохи скидалася на видіння або когось, хто чекає на видіння.
Уся приголомшлива сцена ніби з галереї доби Відродження, але назвати її так, на думку Клари, було б жорстоко. Але, врешті-решт, жінка тут експонат.
Сьогодні місіс Кетчел доглядала матір Альберта. А дитина в будинку перебувала під наглядом здібної та надійної дівчини.
Клара трохи прибралася, а потім стала в гостьовій кімнаті перед ескізом на мольберті, малюнком цього приміщення. Вона вже деякий час робила ескізи кімнати. Вивчала одвірок, ліпнину на стінах, вимальовувала купу речей у кутку.
Коли Рошель подзвонила у двері, вона курила в кухні.
— Отже, Кларо. Ось і ти.
— Не придивляйся, будь ласка. Я не прибиралася.
— Для старих друзів ти не прибираєшся.
Вони сіли у вітальні з кавою і сандвічами.
— Отже, ось і ти.
— Саме так, скільки, шість кварталів від місця, де ми зростали?
— Так дивно знову сюди повернутися. Усі такі гидкі. Клянуся, ніколи не зауважувала.
Справжня Рошель. Оцього Клара і хотіла, але не була певна, що матиме.
— У тебе новий будинок, — сказала вона.
— Ріверсайд-драйв. Як мені так пощастило, сама не знаю.
— Як та парижаночка. Волосся, може, чи одяг. Чим саме?
— Щойно розпочнеш, ти вже не зупинишся. Як хвороба, — сказала Рошель. — Ти й досі як берізка, заздритиму все життя.
Чоловік Рошель працював забудовником. Вона називала його Землеволодар Гаррі. Вони подорожували у Флориду і Бермуди та разом заїхали придбати жіночу білизну на П’яту авеню.
— Отже, ти тут, Кларо. Викладаєш мистецтво.
— У громадському центрі. До мене приходять діти, деякі брикаються, деякі верещать. Інші дуже охочі, їм подобається малювати.
— Тож ти задоволена.
— Часом так, мені подобається.
— Тож тобі подобається. Добре. А як Альберт? Він теж учитель? Усі вчителі. Одна половина світу вчить другу половину.
— Альберт — справжній учитель. Професіонал.
— То його мати там?
— Сильна жінка, насправді, навіть у такому стані. Я багато в чому нею захоплююся. Вона вимагає до себе поваги.
— Вона тут помирає?
— Так.
— Ти дозволиш їй померти в цьому будинку?
— Так.
— Ти завжди була такою неупередженою. У тебе є коханець, Кларо?
— Ти в моєму домі десять хвилин. Відповідь «ні».
— Ти хочеш дізнатися, чи не кручу я сама шури-мури?
— Я знаю, що я маю сказати. Треба бути божевільною, щоб крутити шури-мури. Ризикувати всім, що маєш? Гаррі, квартира, білизна? Але насправді.
— Раз або двічі. Мені треба щось опівдні, бо я почуватимуся непотрібною.
Рошель захотіла побачити її роботу. Уздовж стіни в гостьовій кімнаті стояли кілька невеличких картин, тож вони пробули там деякий час, роздивляючись. Тиск того, що треба сказати щось доречне, вдавив голову Рошель у тулуб.
— Гаррі хоче придбати витвори мистецтва.
— Скажи йому, нехай знайде консультанта.
— Я передам йому твої слова.
Клара показала декілька пастельних робіт.
— Отже, Альберт — милий і чудовий чоловік, так? Йому подобається, що ти займаєшся живописом?
— Він вважає, що це мене заспокоює.
— Отже, тобі це подобається. Ти приходиш сюди й малюєш. Можу уявити тебе, Кларо. Стоїш тут, міркуєш, приміряєшся пензлем. Пробуєш те, пробуєш се. Одного разу у Флориді я дозволила ліфтеру погладити себе по стегну.
Вони випили ще кави, а потім пішли нагору подивитися на Кларину малу. Вона сиділа на підлозі, граючись шматочками пазлів, і вони побули там з пів години, поспілкувалися з нянькою, спостерігаючи, як дитина створює незалежний від крутиголовки світ.