— Це вже не матрац.
— Я вам скажу, що воно таке. Це художній проект, а не проект миру. Це фарбування ландшафту, де ми використовуємо сам ландшафт. І пустеля тут займає центральне місце. Вона навкруги. Вона функціонує як обрамлення. Обрій із чотирьох боків. Тому ми вимагали від військово-повітряних сил незайманий простір навколо завершеної роботи.
— Так, це дійсно ландшафт.
— Заждіть. Я не закінчила. Цими репліками я хочу сказати, що від дрібних предметів до неймовірно великих за ті роки, що я згаяла на пошук оцих покинутих машин, після всього я наново відкриваю для себе фарбу. І я п’янію від кольору. Я сексуально стурбована. Я бачу його уві сні. Я його їм і п’ю. Я жінка, яка божеволіє від кольору.
І вона поглянула на глядачів, своїх робітників, зиркнула, і всі здригнулися і розсміялися.
— Але ж пустеля прекрасна.
— Так, давня і могутня. Гадаю, вона змушує нас відчувати, змушує нас, як культуру, як і будь-яку технологічну культуру, відчувати те, що ми не маємо їй дозволити нас поглинути. Благоговінням і страхом, оцим. Несприятлива, — вона махнула рукою й розсміялася, — для промисловості й прогресу тощо. Тож ми використовуємо це місце, щоб випробувати нашу зброю. Логічно, так? І тому ми можемо похизуватися нашою вищістю. Пустеля зберігає видимі ознаки всіх улаштованих вибухів. Усі вирви й попереджувальні знаки, позначки заборонених зон, поховань і місць, де схоронені уламки.
Інтерв’юерка поставила ще низку питань про молодих концептуалістів, які працюють із біологічними та ядерними відходами, а потім оголосила невеличку перерву. Пролунали кволі оплески, і глядачі розбилися на балакучі купки або вийшли на двір подивитися, як затягувалося і густішало нічне небо.
Я підійшов до хлопця зі значком на грудях.
— Ти не міг би зараз до неї підійти? Скажи, що тут Нік Шей. Скажи, що з Нью-Йорка. Запитай, чи є в неї зайва хвилинка, — сказав я. — Ми жили поруч у Нью-Йорку.
Він закліпав очима.
Я знову повторив йому своє ім’я, і він попрямував до режисерського крісла. Він трохи зачекав, доки вона звільниться, а потім заговорив до неї, указуючи рукою в мій бік.
Я спостерігав за її обличчям, очікуючи, доки ім’я спливе в пам’яті і в неї спалахнуть очі. Вона зупинилася, потім почала визирати мене довкола. На її обличчі був вираз — чого саме? Певної зацікавленості, піклування про мене, важливого і згаданого. Ти таки тут? У тебе все гаразд? Ти живий?
Я підійшов до неї, узяв складаний стілець і поставив його поруч, очікуючи, коли хлопчина залишить нас сам-на-сам.
— Аж ось і Нік.
— Саме так.
— Поговоримо про несподіванки.
— Ти пам’ятаєш.
— Так, звісно, — сказала вона, і її обличчям промайнула усмішка-згадка про колишнє.
— Я був у Г’юстоні.
— Ти живеш звичайним життям.
— Щодня голюся.
— Платиш податки — це добре.
— Маю справи в Г’юстоні. Я надибав журнал, де розповідалося про твій проект. І подумав, чом би й ні.
— Нік займається фізичними вправами?
— Ну, диви. Я п’ю соєве молоко і пробігаю метричну милю.
Я зачекав, доки вона всміхнеться. Потім сказав:
— Але в нарисі не вказували вашого розташування. Тож я полетів до Ель-Пасо й узяв напрокат автівку, думав, що заскочу додому у Фінікс і дорогою завітаю з візитом.
— І ти нас знайшов.
— Було нелегко.
Вона дивилася на мене, неприховано оцінюючи. Цікаво, що вона бачить. Я відчував, що маю дещо пояснити про минуле. Мене пройняв доволі сильний острах, який буває, коли хтось вивчає тебе після тривалої розлуки та змушує думати, що ось ти дожив до таких років, і вигляд маєш кепський і потяганий, і взагалі дуже змінився. Невідь-як навіть для самого себе. З’явившись тут таким безпорадним усупереч власним потуранням про те, що всієї правди ніхто не знає.
— А в тебе все чудово? Вигляд маєш чудовий, — сказала вона.
Вона казала, що я маю чудовий вигляд, але вона дивилася так виразно, і було щось в її голосі, таке, що змусило мене насторожитися. Нам заважали люди: щось казали, передавали повідомлення. Хтось приніс повідомлення адміністративного характеру, і вона нас познайомила.
— Старий друг із заповітного минулого, — сказала вона. — Ну, заповітного, може, у пам’яті. Бо часом бувало скрутно.
Потім вона знову повернулася до мене.
— Одружився?
— Так. Двійко дітей. Студентського віку. Хоча вони не студенти.
— Моє одруження — імпульсивне рішення після затишного вечора з гарним вином. Хоча останнім часом таке неможливо. Останнім часом я просто схиблена на роботі. Мені знадобилося багато часу, щоб зрештою зрозуміти — я дуже обережна і послідовна у своїх стосунках, достоту доволі скрупульозна щодо того, з ким, де й коли, але геть нерозсудлива, коли справа доходить до одруження.