Метті поклав голову біля підніжжя дверей до роздягальні, найближчих до його парти. Він полюбляв пригинатись і накриватись. Увесь сенс полягав у задоволенні від синхронних дій. Насправді це не надто різнилося від того, коли розсуваєш чи засуваєш двері роздягальні з двома іншими однокласниками або хором декламуєш відповіді на сестрині запитання з катехізису. Цифри його втішали. На підлозі він почувався зручно і захищено разом з іншими в здебільшого подібних позах. Спочатку здивувавшись і збентежившись, усі тепер заспокоїлись. Це перше правило під час ядерної атаки. Зберігай спокій. Не хвилюйся і не хвилюй інших. Ще одне правило: нічого не чіпай.
Він відчував дивну причетність у пригинанні-накриванні. Громада двійників, голови вниз, лікті зігнуті, гепи догори. Хлопчина із надмірним мозком тридцяти двох фігур і мільйоном трильйонів комбінацій полюбляв кублитись у призначеному місці й дослухатися до голосу сестри, що повторює застереження і команди, наче сирена, що здіймається і пірнає в доплеровану імлу ще одного невиразного дня.
Зберігай спокій.
Нічого не чіпай.
Не відповідай на телефонні дзвінки.
Вимкни тостер із розетки.
Не керуй транспортним засобом.
Май при собі носовичок, щоб прикрити рота.
У своїх позах для молитви вони можуть бути ким завгодно і звідки завгодно. Віряни зі стародавнього Самарканда, що схилилися перед своїм аятолою. Єдине, що важить, — принижене моління, поклоніння хмарі всемогутності — сорок живих тіл, які м’яко пульсували, вишикувавшись уздовж стін.
Вона наказала їм повернутися на свої місця. Вони підвелися, підняли книжки з підлоги й дещо винувато заслизнули за парти, спостерігаючи за сестрою Едґар, щоб пересвідчитися, якими безглуздими вони були в її очах.
Ніколи не каже «є» в кінці речення і ніколи не починає його сполучником «і».
Сестру побачене не задовольнило. Вона зіперлася на свій стіл, так сильно вчепившись у дерев’яну поверхню, що вони бачили, як знекровилися суглоби її пальців.
Вони чекали, що вона накаже їм повторити.
5
— Агов, Боббі.
— Я зараз зайнятий.
— Агов, Боббі.
— Я зараз зайнятий.
— Агов, Боббі. Нам треба тобі щось сказати.
— Я вже сказав, добре, я зайнятий.
— ДжуДжу хоче з тобою поговорити. Агов, Боббі. Послухай.
— Забирайся геть, чуєш?
— Агов, Боббі.
— Пішов у сраку.
— Агов, Боббі.
— Ти не розумієш, що я тут працюю?
— Агов, Боббі. ДжуДжу хоче тобі дещо сказати.
— Що.
— Агов, Боббі.
— Гаразд. Що.
— Дещо.
— Гаразд. Що.
— Насери в долоню і розчави, — сказав Нік.
Вона не знала, як те назвати, легкість, повíв, щось зі зміною, деревоцвіт чи свіжість дощу, вона стояла на ґанку і спостерігала, як чоловік на тому боці вулиці відчищав іржу з пожежного виходу на четвертому поверсі.
Вантажівка зупинилася навпроти бакалії за два будинки від неї. Син бакалійника вийшов і відімкнув металеву ляду на тротуарі, піднявши дві відкидні секції. Чоловіки розвантажували ящики з газованкою: старший відвіз їх на візку у крамницю, а молодший униз крізь ляду відніс їх у руках у крамничний підвал.
Клара запалила цигарку і вирішила перейти вулицю за дитиною, за якою сьогодні доглядала дружина кравця, була середа, і вже майже час.
Молодший чоловік підійшов до її ґанку перед третьою або четвертою ходкою до підвалу.
— Чи не могли б ви залишити мені на одну затяжку, якщо не проти, вашу цигарку?
Вона поглянула на нього, намагаючись зрозуміти.
— Ненавиджу просити, — сказав він.
Вона поглянула на нього, роздивляючись змоклу сорочку, потертий комбінезон і передпліччя у венах під засуканими рукавами, а ще те, як він тримав біля живота ящик.
— Одна затяжка може означати різницю, — сказав він, — між життям і смертю.
Вона сказала:
— У який бік?
Він усміхнувся і відвів погляд. Потім подивився на неї та сказав:
— Коли треба покурити, то хіба не все одно?
Вона простягнула руку, пропонуючи йому цигарку, але він не поставив ящик з газованкою, щоб її взяти. Натомість він піднявся до неї на дві сходинки й подивився просто в очі, натякаючи, що вона мала вставити цигарку йому в губи або відкликати свою пропозицію.
Спочатку вона нічого не зробила. Затяглася сама і запитала:
— А не боїшся, що це загальмує твій ріст?
Шість або сім днів по тому вона вийшла з квартири й замкнула двері. На ґанку стояв хтось і заглядав у передпокій. Вона знала напевно, хто там і чому він прийшов, а тому жестом чи то знизала плечима, чи то запросила. Потім вона вставила ключ у двері, які щойно замкнула, відмикаючи їх.