Мені кортіло сказати: «Ти не завжди була такою обережною в стосунках. Але ж тоді це не був роман, авжеж? Просто випадковість у двох частинах, лише декілька годин, які вимірюються годинами й хвилинами, а на тому й край». Звісно, я нічого не сказав. Я не знав, як це подати. Хіба що іронізувати про старіння, глухоту і кульгавість, враховуючи різницю у віці, тож я дещо занепав духом, почавши думати, що з нашою зустріччю ми вже затягнули, і вона перейшла всі припустимі обмеження, і помилкою було сюди їхати, бо ця тема не для обговорення — досі занадто таємна навіть між тими, хто приховує цю таємницю вже сорок років.
— Я думав, що завинив цей візит. Хай що це означає, — сказав я.
— Я знаю, що це означає. Ти відчуваєш відданість. Минуле виявило наш патріотизм, згоден? Ми бажаємо відчути вірність. Єдину неподільну вірність усім тим людям і речам.
— І вона міцнішає.
— Часом мені здається, що все зроблене відтоді, а насправді фактично все довкола, не знаю, чи ти поділяєш мої відчуття, але воно нечітке — дещо — вигадане.
Ця репліка вирвалася експромтом і, здається, пройшла повз її увагу, доки вона не дісталася до останнього слова.
— Це довгий шлях, Ніку. Ми далеко від нашої домівки.
— Бронкс.
Ми розсміялися.
— Так. Те місце, те слово. Образливе, грубе — як ми його ще називали?
— Рипливе, — сказав я.
— Так. Наче три слова, які вони перемололи в одне ціле.
— Ніби говориш крізь вибиті зуби.
Ми знову розсміялися, і мені як від серця відлягло. Разом з нею так чудово сміятися. Я хотів, щоб вона мене бачила. Я хотів, щоб вона знала: попри всі зроблені помилки, я звідти вибрався, — я вибрався, і все гаразд.
— Таке міцне й справжнє, — сказала вона. — І все відтоді — але, можливо, то лише функція старіння. Я не читаю філософію.
— А я все читаю, — сказав я.
Вона поглянула на мене немовби з поновленим здивуванням.
— Можливо, мені треба було лишити це для французів, — сказала вона. — Але чи не робить життя в якійсь точці нереальний поворот?
— Ну, ти — знаменитість, Кларо.
— Ні. Воно не стало нереальним, бо я знаменита, — роздратовано зиркнула на мене. — Воно просто нереальне.
Вона витягла з куртки пачку «Ната Шермана» і запалила цигарку.
— Я не вагітна, мені можна.
Ненадовго підійшла молода жінка з повідомленням про зміни в розкладі, і обличчя Клари набуло відстороненого і напруженого виразу, але не через новину. Щось інше її засмутило, щось ворухнулось і з’явилось, і вона схилила голову набік, наче прислухаючись.
— Дивно, що ти з’явився саме зараз. Боже, дивно і якось лячно. І я до цієї хвилини не помічала зв’язку. Заради бога, що зі мною таке? Невже я забула, що він помер? Альберт помер два тижні тому. Три тижні тому. Мені зателефонувала Тереза, наша донька.
— Мої співчуття.
— Я з ним не спілкувалася. Три тижні тому. Застійна серцева недостатність. Одна з тих хвороб, про яку ніби розумієш, навіть якщо це не так.
— Де він мешкав? Повернувся до себе?
— Так, повернувся, — відповіла вона. — Де б ще Альберт помер?
Коли ми познайомилися, Альберт був чоловіком Клари. І моїм учителем природничих наук у старших класах. Містер Бронзіні. Роки по тому, коли ми з ним бачилися востаннє, з’ясувалося, що я несподівано часто думав про свого вчителя. Так буває, коли певні місця з плином часу здаються важливішими. У тих досвітніх видіннях, коли я оспало повертався до ліжка з туалету і миттєво провалювався в куций залишок ночі, то завжди опинявся за тією ж самою адресою, у неясній імлі прохідних кімнат, де виникали певні силуети, привиди на межі. Серед них і Клара з Альбертом. Він — її чоловік, вона — його дружина, деталь, про яку я тоді не замислювався.
Двійко людей схилилися над Кларою й одночасно забубоніли, а потім хтось із кіногрупи запитав, чи готова вона продовжувати.
Вона запитала мене:
— А твій брат?
— Живе в Бостоні.
— Бачитеся?
— Ні. Рідко.
— Як його шахи?
— Нікого не бачив. Він уже давно їх облишив.
— Шкода.
— Не можна мати двох геніїв в одному райончику.
— Дурниці, — сказала вона.
Я поклав долоню їй на руку і відчув, як вона полагіднішала. Вона знову поглянула на мене опуклими очима, запаленими від постійного видивляння. Виявилося, що мені дуже приємно сидіти біля Клари, поклавши долоню на її руку, і пригадувати вигин рота молодої жінки, своєрідну еротичну ваду, яка провокує бажання загубитися в тій неузгодженості — рот і щелепа дещо не на одній лінії. Але на цьому задоволення від спогадів урвалося. Оце й усе, що я міг пропустити крізь вичавлювач. Ми сказали те, що збиралися, обмінялися поглядами на все й пригадали всіх померлих і відсутніх, і тепер для мене настав час знову діяти як дорослий.