Коли він повернувся з собакою, із більярдної саме виходило двійко чоловіків. Йому здалося, що він упізнав в одному з них гравця в покер, і вони спускалися з таким гуркотом, що собака позадкував.
Майк стояв за шинквасом сам і робив підрахунки.
— Куди ти його водив — у чоловічу вбиральню на Ґранд-Сентрал?
Нік кивнув великим пальцем на чоловіків, які щойно вийшли.
— Я їх знаю?
— Не знаю. Ти їх знаєш?
— Серйозні справи, авжеж?
— Краще скажу тобі, — сказав Майк. — Ти однаково дізнаєшся.
— Що?
— Пам’ятаєш чувака, що сидів біля дверей, коли ми проводили гру?
— Звісно. Воллз.
— Воллза тієї ночі не було.
— Мені це видалося цікавим.
— Не тобі одному. І декілька з тих, хто був тут того вечора, вважають, що він — один із нападників.
— Зажди. Але ж вони були в масках?
— Міг бути Воллз. Маска чи не маска. І, звісно, опісля Воллза теж тут не було. Тож можеш уявити, що дехто цікавиться, де він. Не кажучи вже, що двоє гравців у дуже близьких стосунках, — сказав Майк, — з організацією.
— Організацією. І що тепер?
— Воллза бачили.
— Воллза бачили. Його схопили.
— Сраний щасливчик. У пуерто-риканській бакалії за милю звідси.
— Що він робив у пуерто-риканській бакалії?
— Купував зелені банани. Тю. Та звідки мені знати?
Нік розсміявся. Новина його розхвилювала. Він відчув задоволення, хоча Воллз йому подобався, він захоплювався Воллзом через ті кілька слів, якими вони тоді перекинулися. Вони знайшли його й убили. Він сказав собі, що насамперед уранці треба не забути купити газету. Таке має потрапити до газет, такі події.
— Він прихопив і твої гроші, — сказав Нік. — Не лише готівку зі столу.
Майк заліз на стілець, щоб вимкнути телевізор, який працював без звуку.
— Не час святкувати, — сказав він. — Такі речі привертають небажану увагу. У мене є відділок, де я маю підмащувати, отже, мене не закриють. Пограбування було доволі поганим. Такі речі привертають увагу детективів, що займаються вбивствами, та й репортери налетять.
— Як вони це зробили?
— Як зробили. Застрелили. Бах-бах.
— Я знаю. Але як? Скільки людей? Яка зброя?
Фотографія тіла з плямами крові й рушник, який задля пристойності прикриває голову.
— Когось ще застрелили? Утекли на одній машині чи на двох?
— Не знаю. Не питав.
— Він був озброєний, цей Воллз, коли його застрелили?
— Не знаю, — сказав Майк.
— Його застрелили в голову чи як?
— Нікі. Я сказав, гаразд. Іди додому і лягай спати.
Вони ходили в кіно в центрі міста і гуляли по Таймз-сквер, дивилися на різних людей і почувалися водночас зверхньо і дурнувато.
Додому вони поверталися пізно вночі надземкою, ДжуДжу і Рей сиділи поруч, а Нік розтягнувся на довгому плетеному сидінні через прохід.
— Знаєш, що я думаю, — сказав ДжуДжу. — Нам узагалі не треба було туди ходити. Це неправильно. Дуркуймо, дуркуймо, дуркуймо. Гаразд. Але цього не треба було робити.
— Сам винен, — сказав Нік.
— Чоловік врізав дуба. Дай йому спокій. Якби він був покидьком, що все своє життя тупо просидів на дупі, може, було б інакше. А він робоча людина. Чоловік врізав дуба.
Нік прийняв позу трупа.
— Сам винен. Піди до церкви та висповідайся. Стане легше, — сказав він.
Рей Лофаро не розумів, про що вони. ДжуДжу принципово йому не розповідав, а Нік нічого не казав, бо не хотів, щоб його турбували.
Потяг був місцевий і йшов цілу вічність.
Вони проминули темні житлові райони нижнього Бронкса, де тисячі спали у своїх ліжках, і Нік підвівся і спробував розідрати плетиво, спочатку руками, що було складно, а потім б’ючи ногою і знову руками, намагаючись відірвати переплетені смужки.
Чоловік в іншому кінці підвівся і перейшов у наступний вагон, і Нік спостерігав за цим, зважуючи, чи це образа, чи ні.
Потім він ударив ще кілька разів, відійшовши, краєм підбору свого черевика, щоб розколоти спинку сидіння. Він устромив обидві руки, відриваючи плетені стрічки серією довгих сухих пострілів.
Його приятелі сиділи ані пари з вуст.
Він вийшов на одну станцію раніше за їхню звичну, і вони провели його очима до дверей. Він пішов до будинку, де вона мешкала. Він став через вулицю, курив і дивився на будинок. У вітальні горіла лампа, але ліжка вже не було.
Він знав, що мати містера Бронзіні нещодавно померла. Йому сказала власна матір. І за день або два він зв’язав усе докупи: ліжко було ліжком старої, квартира належить містеру Бронзіні, а жінка, яку він там трахав, це дружина містера Бронзіні.