Він вирішив, що це не вельми важливо. Удень він проминав будинок кілька разів і ніколи її не бачив. Він стояв на ґанку раз чи двічі, курив, але вона не виходила. Пізніше він стояв у темряві та спостерігав за будинком, переважно за північ, тими однаковими сраними ночами, гаяв час перед тим, як піти спати.
Йому було сімнадцять років і кілька місяців. Незабаром його заберуть в армію, і це, мабуть, не найгірше, що може трапитися. Його друг Еллі тепер в однострої, закінчив підготовчий курс, і його направили в Корею, де він, за його словами, трахатиме найчарівніших жінок, а потім залишить їх для Ніка й інших.
Він стояв і курив. Він дивився на її будинок і думав про тисячу різних речей, нормальних, божевільних, безглуздих, а ще він думав про жінку.
6
Пустир був менш ніж за квартал від шкільного входу, здичавіла пустка з високим і низьким рівнем, валуни, бур’ян і зруйновані стіни, рештки старого сміття, що розкидало вибухом, бурі пакети, викинуті з прилеглих будинків, і саме тут молодші діти влаштовували бійки камінцями, а старші пекли солодку картоплю на вечірній прохолоді, і ще там хлопець на ім’я Їбанько з’їв живого коника, цю легенду багато переповідали, хлопець, у якого по підборіддю тече сік коника, але свідки були надійні — дорослі чоловіки, а ще там відбувалися інші й темніші історії, про чоловіка, який щоночі спав у рівчаку, а завсідники іншої більярдної, «У Мажора», пізнім літнім вечором затягли в руїни дівчину і пустили її по колу, і що то за дівчина, і чи хотіла вона, та інші історії пустирів.
То був один шматок землі, що називали «пустирі», як провулок називали «задвірки», і саме тут Метті розбили руку в картковій грі «Три палки».
Він увійшов у квартиру і пройшов у спальню матері, де вона вишивала бісером, і сунув руку їй в обличчя.
— Що це?
— А на що скидається? — сказав він.
— Кров.
— Тоді це воно і є.
— Тоді піди й вимий її.
— Тобі не цікаво, що сталося?
— Що сталося?
— Не зважай, — сказав він.
Він сів у вітальні і обдивився синці й подряпини, бруднуваті смужки засохлої крові. Жаліти себе — приємно, роздивлятися рану, чим не задоволення, тваринний інстинкт, і він уже майже її лизнув, але тоді у дверях нагодився брат, раніше, ніж зазвичай, і він спробував сховати руку.
— Що це?
— Нічого.
— Покажи, йолопе.
— Треба просто вимити.
— Треба намазати йодом. Дай-но подивлюся.
— Не треба йодом, — сказав він м’яко, але наполегливо.
А потім простягнув руку і відвернувся водночас, немовби тактовно.
— Йому потрібен йод, — сказав Нік матері.
— Це співробітник «Севен-Ап»?
— Йо-о-од, йо-о-од.
Метті зіщулився у кріслі, коли брат обдивлявся руку. Руки Ніка були брудні, у синцях і значно більші, на п’ять-шість років більші — руки чоловіка, майже, з мозолями на долонях і порізами від битого скла.
— Як це сталося? Ти дав у писок дівчиську?
— Гра в карти на пустирях.
— Ти ходив на пустирі?
— На край.
— Вона знає, що ти ходиш на пустирі?
— Я не заходжу вглиб.
— Думаєш, ходити туди — гарна ідея?
— А ти як думаєш?
— Думаю — ходи. Але будь обачним. Там бувають хлопці звідусіль. Вони не знають, що ти мій брат.
Нік тримав його руку й дивився на неї.
— Уже не болить так як раніше.
— Ти грав у «палки»?
— Так.
— І ти закінчив з картами на руках, і переможець лупцював тебе кільканадцять разів.
— У мене був вибір.
— Я пам’ятаю про вибір.
— Або він б’є дев’ять ковзних ударів краєм колоди або б’є чотири ковзні удари, а потім один убивчий колодою, яку тримає вертикально.
— Тупим краєм. Коли він щосили б’є просто по суглобах.
— Так, — підтвердив Метті.
— Є питання. Як ти міг програти в дитячу карткову гру, із твоїм мозком, коли, припускаю, грав із купою малих сцикунів?
— Вони не такі вже й малі, — сказав Метті.
Нік тримав його руку. Безліч разів упродовж років Нік давав йому потиличники та щиглі середнім пальцем із силою швигавки. Безліч разів Нік підіймав його з крісла і сідав сам. Одного разу Нік висунув його з вікна за те, що той витер шмарклі об двері. Безліч разів Нік давав йому копняки лише тому, що проходив кімнатою, де був Метті.
— Думаю, ми поговорили про йод.
— Не треба йоду, — прошепотів він.