Він підняв з підлоги її панчоху і начепив собі на голову. Вона всміхнулася і відвела погляд, начебто хотіла щось сказати, а потім передумала. Він натягнув щосили, тож тепер дивився на неї майже крізь панчішну п’ятку. Він удав, що дістає пістолет із плечової кобури й націлив на неї.
— Усе, що маєш. Моя або вмри.
— Важко зараз бути серйозною, враховуючи твій вигляд.
— Агов, пані. Саме так вони кажуть.
— Ти про пограбування?
— Саме так. Але я маю визнати. Їм дуже-дуже потрібні гроші, якщо вони одягають оце на обличчя.
— Ну, ця ненова. Вони ж не використовують старі панчохи, так?
— Не думаю, що ці чуваки такі перебірливі. Вони одягають те, що є.
— Маю визнати, вона тебе змінила.
— Думаєш, впізнала б мене, якби ввійшла в будинок, а я стояв там в оцій масці?
— Ні. Але я не впізнала б тебе і без маски.
Він стягнув маску і сів на матрац. Вона пішла попити води, а він дивився, як вона вийшла з кімнати, як ледь тряслися її сіднички, він обернув панчоху на член, а потім кинув її геть.
Теплий затхлий наліт ношеного одягу, нейлоновий прилиплий запах досі в нього на обличчі, сумний, виснажений, денної давнини, її та близький до нього, і дещиця, яку він про неї знав, що робила її не такою дивною.
Але вона і досі дивна. Вона мала те, про що не хочеться розповідати друзям, дивина та й годі. І про неї, про те, що дійсно відбувається, не треба розповідати навіть собі. Це просто відбулося. Відбулося, бах і все, із Вістлеровою довбаною «Матір’ю» на стіні.
Він дивився, як вона ввійшла в кімнату.
Він сказав:
— Знаєш, коли мій брат був малим, то десь побачив, як пісяє дівчинка, імовірно, сусідка, яка скинула свої трусики, усілася на унітаз і попісяла, і мій брат це побачив, а тоді ввійшов до кімнати, де було повно дорослих, — я чув цю історію пізніше, — зачекав, доки всі замовкнуть, і коли вони зрештою стулили пельки й подивилися на нього, то він сказав: «А у Мері Філі немає півника».
Вона передала йому склянку. Це найдовша промова, яку Нік будь-коли виголошував, не враховуючи принагідні анекдоти. Потім вона дотягнулася до жмутку його штанів і намацала в кишені пачку цигарок.
Вони сиділи на матраці, торкаючись колінами, курили й передавали одне одному воду.
— Знаєш, чому я курю «Олд Ґолдз»? Я це абикому не розповів би.
— Маячня. Чому? — запитала вона.
— Ці цигарки були спонсорами «Доджерз» на радіо. «Олд Ґолдз». Ми тютюнники, а не медики. Я вболівав за «Доджерз». Колись. Тепер ні.
— Ти мені довірив велику привілейовану таємницю.
— Так. Тепер твоя черга розказати мені одну з твоїх таємниць. Можна велику, можна маленьку.
— Як тебе звуть?
— Нік.
— Ніку, тобі не можна більше сюди приходити. Це занадто цілковите божевілля. Жодного разу, добре? Ми зробили це, і зараз маємо це завершити.
— Ми можемо робити це в іншому місці, — сказав він.
— Ні в якому іншому. Ні. Я вважаю, що ні.
Про тіло зрозуміло. Але він також ніколи не бачив так близько жіноче обличчя. Як він думав, що знає, хто вона, бачивши її лице, що вона їсть і як спить, із усмішки, коли дивиться вбік, і нерозчесаного волосся, пасма над правим оком, як її обличчя стає всім, чим вона є, а він не може дібрати слів.
— Ніку Шею, — сказала вона дещо різко, із дотиком мстивого наміру, бо вона, звісно, знала про уроки шахів, і впізнала прізвище Метті, і знала, що Нік — старший брат, і відчувала, що перебуває на волосині від небезпеки.
Але їй, здається, начхати. Так, як йому начхати, що вона дружина когось знайомого, а їй байдуже, що він чийсь брат.
— Тоді я зрозумів, — сказав він.
— Так, я думаю, саме час.
Він підняв штани й одягнувся, залишивши її сидіти голою на матраці, де вона дещо схилилася на один бік, зімкнувши й підібгавши ноги, відганяючи дим від обличчя рукою з цигаркою, і йому навіть на думку не спало озирнутися.
7
Розмарі сиділа в юридичному бюро над пекарнею, підшивала документи в старій шафці, коли увійшов її бос, містер Імперато, повернувся з рідкісного ранкового засідання в кримінальних судах. Він човгав ногами та майстерно розповідав жарти, влучно і дотепно. Голомозий, клишоногий і недбало одягнений, а ще часом забудькуватий по роботі, але, коли треба пожартувати, він чув музику сфер. Він ніколи не псував фінальний рядок і не забував зробити паузу. Він імітував голоси й вимови, чоловіків, жінок, пташині розмови, не запинаючись, і його метикуватість зростала просто на очах.