— Зараз ти маєш дивитися на двійку. Четвірка не твій удар, Нікі.
— Двійка.
— Мадонно, що мені ще зробити, надіслати вигравійоване запрошення?
— Того життя, — сказав Нік.
— Того особливого життя. Під покровом звичайних речей. І організованого так, що в ньому певною мірою більше сенсу, якщо ти розумієш, про що я. У ньому більше сенсу, аніж у тому гівняному житті, яким живемо ми.
Нік ще трохи оглянув стіл.
— Отже, це він Воллзу, того, вкоротив віку?
— Звідки я знаю? Не знаю і знати не хочу. Навіть більше не хочу про це говорити.
— Добре, добре.
— Твій удар, — сказав Джордж.
Маріо Бадалато. Може, він звідкілясь знав його ім’я. Вони зіграли дві партії, і Джордж йому підказував, а чувак за сусіднім столом наспівував на мотив популярної пісні:
— Не знаю, що і як. Помада на ширинці, так. Недбалий був мінет.
— Погода майже пляжна, Джордже.
— Чи й не щастя. Ненавиджу пляж. Я там працював.
— Тільки не кажи, що рятувальником. Мені шкода втоплену дитину.
— Розумнику. Я продавав морозиво. Багато років тому. Температура за тридцять, на спині морозильник, який, здається, важить пів центнера.
— Там і досі є такі чуваки.
— Ми мали носити сонцезахисні шоломи. Як в Африці.
— Вони досі їх носять.
— Я більше не хочу бачити пляжі. Ось дев’ятка тут. Дивись. Чудово стала.
Настав час Джорджу повертатися до ресторану. Неподалік грали в «джин-рамі», і Нік трохи постояв, але швидко знудився, тож покликав собаку і пішов з ним на прогулянку.
Він постояв у парку Муссоліні, доки собака грібся в клаптях землі. Він бачив, як проїхав тягач, легко витискаючи шістдесятку, водій зайшов у дорожнє кільце, наче вершник на родео, нахиляючись перед стрибком. До нього підійшов чувак на ім’я Ґрассо, вони разом ходили на труди, і ткнув пальцем на двох хлопців, які стояли навскоси через вулицю біля закусочної за зовнішньою стійкою і щось їли, обидва чорношкірі й у командних куртках.
— Вони вийшли з боулінгу. Потім підійшли до віконця і щось замовили.
— Бачив їх до цього?
— Тут? Вони ніколи тут не були.
Двоє хлопців поставили свої паперові стаканчики на стійку і пішли в бік Третьої авеню, а Нік і Ґрассо за ними назирці разом із собакою, що біг позаду. Хлопці зрозуміли, що їх хтось переслідує. Але навіть не озирнулися. Проте Нік бачив, як вони зупинились і розмовляли, а їхня хода, здається, стала напруженішою.
— Що там у них на куртках?
— Начебто «Яструби».
— Чув колись про них? — запитав Нік.
— Ніколи. «Яструби»? Що за довбані «Яструби»? До того ж, я думаю, це не команда. Гадаю, це банда.
Вони проминули поховальне бюро і пройшли півтора кварталу Третьою авеню крізь поперечні тіні надземки, а тоді ті хлопці зупинились і повернулися.
Нік і Ґрассо підійшли до них.
— «Яструби»? Що за «Яструби»? — запитав Ґрассо.
Вони не відповіли. Один хлопець приготувався, інший досі розмірковував.
— Тут мешкаєте, «Яструби»? Бо ніби ніколи не бачив тут «Яструбів» раніше.
Вони не відповіли.
їх наздогнав собака і почав бігати, смикаючи носом, біля ніг одного з хлопців.
— Краще, розумієте, особливо ввечері, лишатися у своєму районі. Удень також, — сказав Ґрассо. — Але особливо ввечері, бо інакше люди не зрозуміють.
Над ними, гримотливо вистукуючи, проїхав потяг, і вони всі зачекали, доки він мине. Але й тоді ті двоє нічого не сказали.
— Я й досі не зрозумів, що за «Яструби». Я запитав по-доброму. Але пояснення так і не почув.
Машини проповзали навколо опор надземки, коли повертали. Собака Майк обнюхував черевик хлопця, і хлопець наче змахнув носаком, злегка сіпнувши стопою, від чого собака відскочив, а Нік зробив крок і вдарив.
Посеред повороту зупинилася машина.
Нік зробив крок і вдарив чувака один раз, доволі сильний удар, що влучив у скроню, коли він намагався ухилитися, і ця машина несподівано зупинилася, і звідти вийшло четверо чуваків, залишивши дверцята відчиненими й кинувши машину просто посеред вулиці.
Хлопці з іншої більярдної, Турок і його довбануті друзі, й один із чорношкірих побіг, а інший стояв і люто на всіх дивився, коли шість білих чуваків і рудий собака майже його оточили.
Нік напівусміхнувся Турку.
— Він ударив мого собаку, — сказав він.
Лишився той, кого вдарив Нік, і тепер розлютовано позирав на кривдника, а Нік знизав плечима й усміхнувся, а чувак повернувся і неквапливо собі пішов, а четверо інших відсапалися, підтягнули штани й посунули до машини. Дверцята бам-бамкнули, зачиняючись, і машина поїхала.