Спадафора розповів їм про пральну машину, автомат, де жінка обирає режим і йде з дому, а машина пере, полоще, викручує, сушить і вимикається — усе автоматично.
Вони похитали головами, попирхали та пробурмотіли звичні лайки, спантеличені щастям перебувати тут, вражені та приголомшені, шукаючи способу відточити свій скептицизм на дивах, які відкриваються щоденно.
Цього дня вино було не дуже. Його приніс швець Ґвідо, та ще й погода не пасувала до вина, й Альберт хотів бути відповідальнішим. Він хотів бути «сухою мудрою душею» (Геракліт), не таким недбалим і нерішучим та охочішим зазирнути в саму суть складної справи.
Йому треба було відлити, і комендант розповів йому, де є зливальниця для цього, і вказав, у якому напрямку треба йти лабіринтом переходів.
Він проминув складські приміщення і порожні сміттєві баки. Потім вийшов на подвір’я і побачив двері, які описував комендант, і ввійшов у наступний будинок.
Доволі тривалий час він вважав, що її амбіції діяли від його імені. Однак тепер він мав сумніви. Здавалося, саме вона хотіла, щоб він висунув свою кандидатуру на завідувача кафедри, на заступника директора, робив ходи, грав гру, купив машину, купив будинок. І він думав, що ці амбіції так і не здійсняться, через що вона сердилася й інколи замикалася. Однак тепер він мав сумніви.
Він пройшов підвальними ходами під рядами мідних труб. Він знайшов підсобку і помочився в зливальницю. Отут поверталося його дитинство, голосами матері й батька, обережними, підозрілими, часом наляканими, і пирханням, яким вони позначали недовіру до незнайомого довколишнього світу.
Він чув радіо, що грало десь за наступним поворотом, і вирішив піти на звук, музику, ніжність, струни, голова ясна і міхур порожній, завжди товариський Альберт, який прагне дізнатися, яку ж компанію він там зустріне.
Він повернув за ріг і зупинився біля викинутого столу зі зламаною ніжкою.
Джордж Менза, Офіціант Джордж, сидів за столом в обшарпаній кімнаті. Щось із ним було не так. Він не куняв і не замислився про вічне, а інше. Він не спав, але і не реагував. І від цього Альберт ніби води в рот набрав.
Він стояв у дверях і мовчав.
Кімната анонімно вбога. Тут можна збавити певний час, так і не усвідомивши чітко, що там є. Розсип різноманітних загублених і знайдених речей, анонімні вицвілі кольори та предмети, що зберігалися тут не для майбутнього використання, а тому що десь мали бути.
Джордж сидів у профіль, трохи зсутулений і повільно дихав носом, втягував і випускав повітря через тривалі проміжки, маленьке життя в кожному вдоху.
Альберт роздивлявся крізь прочинені двері. Між дверима й одвірком була щілина лише у сім-вісім сантиметрів, може, десять, та і цього досить, щоб побачити те, що там було. Але він не знав, що воно таке.
Чоловік закляк, витріщившись на стіну навпроти. Він так закостенів, аж Альберт подумав, що не має права на це дивитися. Він не бачив Джорджа кілька місяців, а то й довше, і Джордж змінився, став худіший, менший, суворіший і сидів під полицею з приймачем, і музика так контрастувала з його постаттю, що Альберту захотілося вимкнути радіо.
Але він не зійшов зі свого місця в темному проході. Він бачив щось цілковито приховане, яке й не прошепочеш, у неговіркому чоловікові навпроти, із яким важко потоваришувати. Він почувався винним, зазираючи в кімнату, і винним, коли йшов, задкуючи, але він тихенько відійшов і повернувся до світла лампи, яка звисала зі стелі.
Не тим проходом він зайшов у вузьку місцину, де труби горизонтально бігли вздовж стін, і виринув сморід клоаки. Він обійшов заґратовану каналізацію, де запах був повніший, скорботні людські нечистоти, і незабаром знайшов двері, які вели на вулицю.
Букмекер Майк мав свій розчерк. Широкий і римський, розправлена долоня рухається паралельно до землі, як жест поховання або того, як пишуть «кінець» у чомусь важливому.
Тієї ночі Альберт і Клара кохалися під місяцем. Ніжно, легко і ніби нескінченно, кохання таке загублене в часі, аж він відчував, як вони знайшли духовне життя, яке захищало їх від людських недоліків, і в кутку дзижчав невеличкий вентилятор, й арія пливла з приймача до пожежного виходу.