— А де ми маємо бути, Вікторе?
— Без проблем. Я все влаштував. Ходили в клуб?
— Клуб дуже цікавий, — кажу я йому. — Там був Ленін.
— Маркс і Троцький теж, — каже він. — Якесь божевілля.
Оце я думав після того, як ми прибули на військове летовище і сіли на переобладнаний вантажний літак, який, підстрибуючи, побіг злітно-посадковою смутою і, колихаючись, здійнявся в імлу. Коли він досяг крейсерської висоти, я підвівся і побачив щілину вікна аварійного виходу за лівою консоллю крила, а потім притиснувся до скла, щоб охопити великі східні простори, нескінченні пояси довготи, дуги картографічної проекції за Уралом і Сибірською низовиною — відчути те, що існувало передусім у моїй уяві, проблиск крізь присмерки чи ту сушу, яка відкривалася в обмеженому просторі вікна.
Й оце я думав, коли потім знову сів у крісло.
Я думав про те, як очільники націй зазвичай марили про розлогі земельні імперії — експансія, анексія, пересування військ, бронетанкові частини, які безжальною махиною рухаються курними шляхами, примусовий хід мови й апетиту, копання братських могил. Вони хотіли поширити свій морок на всі території.
А тепер вони хочуть…
Я пояснюю свої думки Браяну Ґлассику, який сидить обличчям до мене на протилежному боці літака. Ми сидимо на паралельних лавках, наче парашутисти, які чекають на зону викидання.
Браян каже:
— Тепер вони хочуть комп’ютерні чипи.
— Саме так. Дякую.
А Віктор Мальцев каже:
— Так, географія насправді замкнулася на собі, зменшилася. Але, гадаю, у нас і досі є братські могили.
Віктор сидить поруч із Браяном, худа постать у шкіряному пальті.
Щоб поговорити, треба перекрикувати гудіння й торохтіння у спорожнілому череві масивного транспортника. Він розповідає нам, що спочатку цей літак розробили для комбінованого навантажування — різний вантаж і війська. Звідусіль звисають дроти, а із перебірки випинається арматура. Форма у літака циліндрична, й усюди видно нервюри, рейки та хиткі частини.
— Вікторе, а це службовий літак?
— Я купляти його вранці, — каже він.
— І будете його використовувати для перевезення матеріалу.
— Ми гарненько його ремонтувати.
Його торговельна компанія називається «Чайка», і вони хочуть запросити нас узяти участь в одній бізнес-схемі. Ми летимо до віддаленої місцини в Казахстані, щоб стати свідками підземного ядерного вибуху. Саме цим крамом і торгує «Чайка». За грубі гроші вони продають ядерні вибухи. Вони хочуть, щоб ми постачали їм найнебезпечніші відходи, і вони будуть їх для нас знищувати. Залежно від ступеня небезпеки, вони брали зі своїх клієнтів — корпорацій, урядів чи муніципалітетів — від трьохсот до тисячі двохсот доларів за кілограм. «Чайка» пов’язана зі співдружністю військово-промислових комплексів, лабораторіями з виробництва бомб і вантажоперевезенням. Вони забиратимуть відходи в будь-якій частині світу, доставлятимуть до Казахстану, складатимуть у землю і випаровуватимуть. А ми матимемо брокерську комісію.
Літак входить у зону складних метеоумов.
— У Фініксі трохи занепокоєні, — розповідаю я йому, — щодо обсягу задіяного капіталу. Ідеться про те, що самі техзасоби безпеки, потрібні для перевезення такого високочутливого матеріалу, можуть, Вікторе, призвести до доволі карколомних витрат.
— Так-так-так-так. У нас є експертиза, — він розпаковує слово на склади із певним захисним запалом, нібито підсумовуючи всі нестачі, які збиткувалися з нього до цієї миті. — А ще у нас є стоси рублів, які теж доволі, сказати б, карколомні. Не читали «Файненшл Таймз»? Я вам надішлю.
Браян у пальті й рукавичках лежить на боці.
— Призабув, — каже він. — А куди саме ми летимо?
Я кричу йому, коливаючись разом з літаком:
— Казахстанський ядерний полігон.
— Ага, але це де?
Я горлаю:
— Куди ми летимо, Вікторе?
— Дуже важливе місце, якого немає на карті. Біля Семипалатинська. Біла пляма на карті. Без проблем. Нас зустрінуть.
— Без проблем, — кричу я Браяну.
— Дякую обом. Розбудіть, коли сядемо, — каже він.
Я уважно на нього дивлюся. Зимно, ми достобіса втомилися, і я дивлюся на Браяна. Знання того, що він робить, зумисне зловживання довірою — пильнуватиму за ним, доки він спить, щоб поспостерігати й відточити свої почуття, чекаючи на слушну мить.
Із невеличкої валізи Віктор дістає пляшку «Чивас Ріґал». Я вдаю, що ввічливо аплодую. Він іде по склянки в кабіну екіпажа, але в них чи то жодної немає, чи то вони просто не хочуть ними ділитися. Я порпаюсь у своїй валізі та знаходжу пляшечку із зубним еліксиром, відкручую ковпачок і, похитуючись, перетинаю літак, витрушуючи залишки рідини з різьби у пластику. Віктор наливає мені трохи скотчу в ковпачок, і я повертаюсь на своє місце.