Пасків безпеки тут немає, а бовтанка посилюється. Пляшечку з еліксиром я затиснув вертикально у валізі, щоб рідина не розлилася. Ми тут лише втрьох, якщо не рахувати особу чи осіб в кабіні пілота, і, думаю, почуваємося трохи загубленими у величезному трубчастому просторі, більше скидаючись на людей, що пізно вночі сидять у занедбаному терміналі, аніж на щасливих мандрівників на борту літака. Я сьорбаю з ковпачка свій «Чивас», прислухаючись до розхитуваної конструкції, їй дуже бракує жорсткості, вона схожа на безреберний скелет, кожен стогін якого перетворюється на псалом пілотованого польоту. Скотч має легкий присмак м’яти для полоскання горла.
— Чим ти займався до того, як почав працювати на «Чайку»?
— Я викладати історію двадцять років. Потім — досить. Я шукати нового життя.
— Таких, як ти, тепер багато в американських містах. Росіяни, українці. І знаєш, що вони роблять?
— Працюють таксистами, — відповідає він.
Я зауважую, як його погляд лукаво сіпнувся, щоб спіймати мій, спільна рвучка мить, і він відзначає, що я усвідомлюю його вищий статус.
Він п’є просто з пляшки.
Я бачу літак, нібито з якогось захищеного місця в небі. Літак — це стрімкий шумовитий об’єкт, який прорізає пітьму, — я цілком певен, що тепер уже стемніло. Це темний металевий масив, що мчиться крізь дощ і вітер, ніби в стрімкій сцені зі старого чорно-білого фільму, озвученій тривожною музикою.
Віктор запитує мене, чи я коли був свідком ядерного вибуху. Ні. Найцікавіше, каже він, це те, як зброя віддзеркалює душу її творця. Країна Рад завжди хотіла якнайбільше потужності й запасів. Мали переконати самих себе, що вони — наддержава. Виведена маса. Що воно таке? Точно невідомо, але погоджуємося, що то ніби вивергнуте громаддя, вивершена колективна воля. Радянські ракети великої дальності польоту виводили значну масу. Вони мали переконати себе цифрами, громаддям і масою.
— А Штати? — запитав я.
Очі змахують у бік мене, щасливі, наче карнавальні ліхтарики. Саме Штати, каже Віктор, розробили нейтронну бомбу. Багато дзиготливих нейтронів, мало вибуху. Досконалий капіталістичний інструмент. Убивай людей, заощаджуй нерухомість.
Я бачу, що Браян спить.
— Тепер і у вас є свої капіталістичні інструменти. Чи не так, Вікторе?
— Ти говориш про мою компанію?
— Я чув, що це маленька приватна армія.
— А ще розвідувальний підрозділ. Щоб захищати наші активи.
— І щоб до чортиків лякати конкурентів.
Він розповідає, що назва компанії — це його ідея. Чайка — падальник, а тому назва поетично натякає на те, що головним інтересом компанії є відходи. Йому подобається те, як чайки кидаються на гори сміття і летять слідом за кораблями, чекаючи на найменший натяк на те, що за кормою блисне будь-який непотріб. Усе одно краще, аніж назвати компанію «Щур» або «Свиня».
Я дивлюся на Браяна. Це краще, аніж спати. Я не хочу спати, поки не надивлюся. Мандруючи з ним пліч-о-пліч від Аризони до Росії крізь усі ті часові пояси, ділячись журналами та обмінюючись продуктами з маленьких загорнутих контейнерів, мій десерт на його редис, бо я у формі, а він ні, від Скай-Гарбор до Шереметьєва, усі ті години, океани, силуети суходолу, будинки та життя під нами — можливо, з нашими місцями так і задумано, щоб я перечекав, перш ніж безпосередньо проти нього виступати. Доволі неоковирно звинувачувати чоловіка, який сидить поруч. Хотілось би спокійно стати з ним віч-на-віч десь у затишній кімнаті.
Я бачу, як ми прорізаємо пітьму.
Я кажу Віктору, що зброя і відходи дивно пов’язані, але точно не знаю як. Він усміхається і ставить ноги на лавку, сидячи тепер, ніби якась ґаргулья. Він каже, що одне може бути містичним двійником іншого. Ідея йому подобається. Він каже, що відходи — це двійник диявола. Бо відходи — це таємна історія, підісторія, коли археологи буквально з-під землі викопують історію давніх культур, різноманітні купи кісток і зламані інструменти.
Усі ці десятиліття, каже він, ми постійно думали про зброю, але ніколи не згадували про темний примножуваний побічний продукт.
— У цьому випадку, — кажу я, — у нашому випадку, у наш час. Наші виділення повертаються, щоб нас спожити.
Ми не викопуємо, каже він. Ми намагаємося їх поховати. Але, можливо, цього мало. Тому в нас і виникла ця ідея. Убити диявола. І він усміхається зі свого високого сідала на дзвіниці. Злиття двох потоків історії — зброї та відходів. Ми знищуємо забруднені ядерні відходи за допомогою ядерних вибухів.