Я перетинаю корпус літака, щоб знову наповнити ковпачок.
— Це й так очевидно, — каже він.
Я бачу, що Браян розплющив очі.
Повертаюся на своє місце, відставивши для рівноваги руку, обережно сідаю і завмираю, а потім вихиляю скотч і трохи кліпаю очима.
Я дивлюся на Браяна.
Кажу:
— Раніше в бомбах, Браяне, як я розумію, матеріал активної зони складався в певній послідовності. Вони мали спарувати одну частину з іншою. Задля ланцюгової реакції, яка мала вирішальне значення для всієї операції. В одній конструкції елемент «папа» вставлявся в елемент «мама». Циліндр входить в отвір у сфері. Туди вони й скеровують вибух. Дуже подібно. Так, тут уже ніде дітися. Усюди члени й піхви.
Я бачу, як наш літак мчить крізь дощ і вітер.
Бо тепер я безпомильно знав, я був цілковито впевнений, що Браян і Меріан, чиї імена так чудово разом звучать, періодично добрий друже, що він і моя дружина були спільниками в глибокій зраді. Збожеволілий від перельотів, я майже насолоджувався ситуацією, у якій ми опинилися. Я так заплутався з тими часовими поясами, так задурився від втоми й одкровення, так глибоко потрапив у сморід фальшивого дружнього добросердя, що став балакати безупинно, маніакально і нерівно, белькотячи в шумливому літаку, натякаючи, — а натякав я підступно, влучно зауважуючи. Бо тепер я все знав, і осьде ми разом, і від душевної розмови йому не втекти.
Біля воріт нам видають плівкові дозиметри: бейджі та тонкі смужки, які реєструють дозу опромінення, поглинену тілом за певний період. Можливо, саме це і робить краєвид таким дивним. Ці маленькі стрічки-вимірювачі додають елемент загрози до тьмяного чагарника, що розрісся аж до безкрайого неба.
Браян каже, що ворота скидаються на вхід до національного парку.
Віктор каже, що не здивується, якщо одного дня тут будуть туристи.
За кермом сидить не казах, а росіянин. На ньому випрасувана роба, а до сорочки пристебнуті два бейджі з вимірювачем радіації. Далеко від дороги ми бачимо чоловіків у білих масках і обвислих чоботях, які бульдозерами розгрібають землю, і коли ми заїжджаємо на підвищення, то бачимо неосяжну рівнину у формі кратера, де нещодавно відбувалися підземні випробування, заглиблення різного діаметра, але всі, видається, правильної форми — отвори з блідим обіддям, які сформувалися тоді, коли ґрунт, зрушений вибухами, зісковзнув назад до видовбаної землі.
Водій розповідає нам, що це місце випробовувань відоме як Полігон. Він ще дещо розповідає, але Віктор перекладає вибірково.
Ще далі ми бачимо ознаки старих надземних випробовувань, і тут теж дивина і неспокій, причину яких я намагаюся визначити. Ми бачимо частину залізничної естакади, довгасту скульптуру з оплавленого металу на бетонних опорах. Похмурість, дух старих таємниць, що видихлися й уже нічого не варті. Ми бачимо приземкуватий сірий фундамент вежі для ядерного заряду, більшість якої відірвало кілька десятиліть тому, залишився самий двометровий блок пошрамованого бетону, що випнутими гостряками арматури здіймається над стернею і досі дивовижно приголомшує. Провина в кожному опроміненому предметі, пошарпаних стовпах і двотаврових балках, полишених на поталу вітру, у речах, зроблених і оформлених людьми, у старих схемах, де щось пішло не так.
Ми їдемо мовчки.
Довкола укриття для камер, що знімають вибух, — нагорнуті бульдозерами земляні насипи, обмащені жовтою фарбою, бо жовтий — це забруднення. Місце дивне, застигле, зразок нашої забудькуватості, навіть якщо зауважуєш подробиці. На віддалі видно залишки будинків, випробувальні житлові будинки, знесені вибухом із фундаменту разом із манекенами та продуктами на полицях, які поставили туди років, певно, сорок тому — американські бренди, каже водій.
І Віктор додає, що у КДБ якраз особливо пишалися тим, що відтворили вірогідну хатню обстановку.
І як же дивно, знову дивно і навіть ще дивніше відчувати своєрідну ностальгію за речами на полицях у будинках, які й досі там стоять, — чистильний засіб «Олд Датч Клензер» і пральний порошок «Рінзо Вайт», усі ті майже втрачені ікони старого життя, зубна паста «Іпана», пральний засіб «Оксидол», кава «Чейз і Санборн» — стоять собі неушкоджені десь біля Монголії, а хтось взагалі пам’ятає, чому ми все те робили?
Я питаю:
— Вікторе, а хтось ще пам’ятає, чому ми все те робили?
— Так, заради змагання. Ви виграли, ми програли. Маєш мені розповісти, як воно. Великий переможцю.
Браян сидить поруч і вже спить.