Ми бачимо іржавий танк із баштою, зафарбованою в жовтий. Деякі дороги тут раптово уриваються, а бур’яни проростають крізь асфальт.
Машина дістається до місця випробовування, нашого випробовування. Це невелика, дещо підвищена ділянка землі без кущів, вирівняна грейдером. Я не збирався виходити з машини першим, і якусь мить ніхто не рухався. Неподалік стоять бурові вишки. Десяток трейлерів вишикувалися і лежать плазом, усі устатковані обладнанням для аналізу вибуху.
Водій відчиняє дверцята, і ми виходимо.
Натяжно гуде вітер. Декілька техніків і військових говорять неподалік. Віктор запалює цигарку і наближається до них. У своєму довгому шкіряному пальті він тут якийсь недоречний. Далі від дороги видно урвища. Я постійно глипаю на водія, очікуючи на нові знаки та перестороги.
Віктор повертається і вказує на той куток розчищеної ділянки, де товсті кабелі зміяться від обладнання, встановленого на блідому земляному квадраті. Він каже, що це епіцентр. Ми стоїмо і киваємо на вітру.
Він каже, що вибух здійснять у граніті десь на кілометровій глибині. Відходи ядерного реактора та сердечники списаних боєголовок склали довкола ядерного пристрою з низькою потужністю. За його словами, отвір, просвердлений від поверхні до точки вибуху, затрамбували й заткнули, щоб уникнути викидів радіації в атмосферу.
Водій слинить палець і стирає бруд на рукаві. Я перевіряю, чи немає бруду на моєму рукаві. Потім водій рушає до машини, і ми всі йдемо за ним.
Ми їдемо у доволі віддалений бункерний комплекс. Там зібралося десь із чотири десятка людей. Генерали в кашкетах, гаптованих на околі, спекулянти ураном, чоловік і жінка з Бундесбанку. Нас усім представляють. Багато пиндючливих бюрократів із взаємозамінюваними головами. За випробовуванням також стежать промисловці, конструктори бомб та офіційні спостерігачі. І на кожному — бейдж, який вимірює радіацію. Я йду за Віктором до конференц-залу, де на столі парує багато супниць і сервірувальних тарілок із наїдками. Я знайомлюсь із керівниками «Чайки» й високопосадовцями кількох співдружніх міністерств. Хвиля очікування тут відчутна на дотик. Темні молодики в круглих шапочках подають склянки з перцівкою, колисаючи їх у мисочках з подрібненим льодом. Я розмовляю з ветераном Полігону, розробником зброї, який шукає роботу. Один росіянин розповідає анекдот юрмі кремезних чоловіків, і я просто остовпів, чуючи, як в оповідь вплутується ім’я Моторного Ґонсалеса. Я шукаю очима Браяна. Я хочу, щоб він теж це почув. Оповідач — чоловік у формі з піднятим середнім пальцем і обличчям, що з кожним реченням стає дедалі червонішим. Ключову репліку він каже дуже гарно, промовляючи слова до свого піднятого пальця, і репліка доходить до мене, коли він каже її російською, — доходить до мене, звісно, англійською, через стільки років. Чоловіча юрма киває і трясеться, шумливо вибухаючи сміхом зі своїх місячних обвислих щік.
Чорна ікра пульсує в охолоджених чашечках. Тут також є геологи, спеціалісти з теорії ігор, експерти з енергетики та журналіст із контрактом на книжку. Я бачу торговців відходами, венчурних інвесторів, пиріжки та шашлик із ягнятини. Тут є торговці зброєю, які прагнуть зробити ставки, каже Віктор, на простий переоблік плутонію військового призначення, який завис десь на околицях промисловості.
— А цей вибух, — переймаюся я. — Він не заборонений міжнародною угодою?
— Заборонений, незаборонений. Ми — виняток. Випробовувальний майданчик був закритий місцевою постановою. Але ми — виняток. Треба зробити пробну демонстрацію. Плутонієвих відходів уже стає стільки, що це просто божевілля. А скільки їх у всьому світі, хтось рахував? Може, тисяча двісті метричних тонн.
— Більше.
— Більше. Гаразд. Має ж воно якось зникнути.
На якийсь час їжа мене ощасливлює. Я їм усе, до чого можу дотягнутися. М’ясо, риба, яйця, мій апетит безмірний. Горілка на вигляд просто прекрасна і має просвічувану рубінову м’якість, яка приховує її гостроту і пекучість. Я напхався майже по самі вінця, почуваючись відновленим, докорінно здоровим, вдоволеним і напротеїненим, і спостерігаю, як Віктор крутиться серед представників ядерного генералітету. Серед цих основоположних тіл він дещо губиться. Йому треба призвичаюватися до середовища, де розв’язання проблем і крутійство вийшли з тіні спекуляцій на чорному ринку, щоб створити цілком відкриту економіку розкрадання і корупції. Я не певен, чи він може забути все, що треба забути, до того, як стане тут надуспішним.
Я розмовляю з жінкою з крихтою тістечка в куточку рота. Їжа визволяє нас від приреченого краєвиду, від дозиметрів на наших тілах. Про це ми й розмовляємо. Як приємно, що незанотована згадка про випадкове задоволення може кинути виклик недосяжним просторам, котрі нас оточують, приборкати ті сили, через які навіть простий вдих стає ризикованим.