Віктор каже, що він тут уже вчетверте. Він каже так, що важко розчути. Щоразу, коли він їде на Полігон, то заїжджає і сюди. Чоловік, який намагається торгувати ядерними вибухами, — звісно, використовуючи безпечні методи, не те, що раніше, і він приїжджає сюди, щоб, певно, кинути собі виклик, довести собі, що він не засліплений і розуміє наслідки. Сліпі тут лише жертви. Зокрема, хлопчик, у якого на місці очей — шкіра, болюс губчастої плоті, на диво схожої на шапинку гриба, що виріс під бровами. Є тут голомозі діти, які стоять у спідньому біля стіни, чекаючи на огляд. Є чоловік, у якого під підборіддям наріст, що живе власним життям і пульсує, ніби ембріон. Є дівчинка-карлик у футболці з рекламою Фестиваля геїв і лесбіянок у німецькому Гамбургу, і низ її одежини тягнеться по підлозі. Є життєрадісний кретин, який, склавши руки, гуляє коридорами. Тут є жінка з неушкодженими рисами, але лише з однією половиною обличчя (іншої просто немає), яке розмістилося на похилій дузі, що коливається над плечима, наче півмісяць.
На ній така сама футболка, як і на карлиці, і Віктор каже, що то через конфуз із імпортом. Місцевий підприємець придбав десять тисяч футболок, не знаючи, що вони лишилися від святкування геїв у Європі. Якесь божевілля, каже Віктор, привозити ті футболки сюди, де іслам щодня стає дедалі впливовішим.
Але хіба ж це не частина того самого сюрреалізму, який розпочався на сорок другому поверсі московської вежі?
У диспансері є пацієнти з вродженими вадами розвитку, лейкемією, раком щитоподібної залози, дисфункціями імунної системи. Лікарі знають Віктора і дозволяють нам сновигати приміщеннями. Він розмовляє з хворими та медсестрами. Каже, що тут навіть трапляються невідомі захворювання. А ще невідомі слова чи ті, які такими були. Багато років слово «радіація» тут забороняли. Його не можна було казати в лікарнях довкола місця випробовувань. Лікарі казали його лише вдома, своїм дружинам, чоловікам чи друзям, чи навіть і там не казали. А селяни не говорили про радіацію, бо не знали, що вона існує.
У деяких палатах на стінах висять килими. У занедбаних приміщеннях незворушно сидять старигани в тюбетейках.
Ми стоїмо біля входу до їдальні та спостерігаємо за групкою молоді, яка обідає. Їхнє волосся, нігті та зуби випали, і їх тут мають вивчати. Я шукаю очима Браяна.
— Усюди хвороби. І я тобі дещо скажу, — говорить Віктор. — Вони звинувачують нас. Вони кажуть, що такий був розрахунок. Казахи в це вірять.
— Кого вони звинувачують?
— Росіян. Вони кажуть, що ми хочемо вбити все населення. Червона армія не завжди евакуювала села перед випробовуванням. Люди бачать спалах, а потім у небо здіймається велика хмара. Вони не знають, що це. Червона армія підірвала тут водневу бомбу, дуже потужну, розумієш, а потім сотню селян звідти не вивезли, щоб побачити, як воно вплине на людей.
— Ти в це віриш?
— Я в усе вірю.
— Ти віриш, що це було навмисно?
— Я всьому вірю. Усе правда. Щоразу, коли вони робили випробовування, то опромінювали тисячі містечок і сел. Міністерство охорони каже: «Добре, ми знову підвищуємо межу». А коли межу долали: «Добре, ми знову підвищуємо».
Я розумію, що Віктор говорить переважно сам до себе. Але й до мене теж. Ці обличчя і тіла справляють неймовірне враження. Я почуваюся геть виснаженим. Наче з мене точиться якесь старе протистояння, здатність опиратися. Я шукаю очима Браяна. Однак Браян не хоче дивитися на обід беззубих людей. Він десь на вулиці. Тепер ми лише вдвох, Віктор і я, ходимо приміщеннями.
Він каже:
— Щойно вони уявляють бомбу, записують рівняння, бачать, що її можна збудувати, вони її будують, випробовують в американській пустелі, скидають на японців, але щойно, на самому початку, вони її уявляють, то все стає правдивим, — каже він. — Те, у що не можна повірити, не справджується.
Я починаю розуміти, що він і сам доволі неправдоподібний, худий, смаглявий, із зафарбованою сивиною, і мав би скидатися на гангстера у тому своєму довгому лискучому пальті. На перший погляд він — частина цих диких часів приватизації, того марафону планів, які витанцьовуються. Плану бути скоробагатьком. Плану «лише для членів клубу» і «що падає, те слід іще й штовхнути». Вивергання сировинного капіталу. Плану вимагання й убивства. Але є в цьому звертанні Віктора до поточної миті певна іронія і вагання. Дуже багато років повільно виплеканого скептицизму. Він у халепі, думаю я.