Ми прибираємо телевізор із прохолодної кімнати в дальній частині будинка, колишній кімнаті Лейні, нашої доньки, яка тепер стала колишньою кімнатою матері, де є зволожувач, пересріблене дзеркало і міцне, тверде та корисне для здоров’я ліжко, а тепер тут стоять книжкові шафи.
У «Локалізації відходів» я став своєрідним почесним керівником. Здебільшого подорожую і розмовляю, а в офісі буваю зрідка. Я відвідую коледжі та науково-дослідницькі центри, де мене представляють як аналітика відходів. Я розмовляю з ними про полишені військові бази, перетворені на місця для сміттєзвалищ, про бункерну систему під горою в Неваді, де на десять тисяч років розмістять або не розмістять тисячі сталевих каністр із радіоактивними відходами. Потім ми обідаємо. Відходи або вибухнуть, або ні, сімдесят тисяч тонн відпрацьованого ядерного палива, й у дощ і сльоту я лечу на конференцію в Лондон і Цюрих.
Я переставляю книжки на старих полицях, добираючи та поєднуючи видання для нових, а потім стою і дивлюся. Я стою у вітальні та дивлюся. Або йду через увесь будинок, дивлюся на наші речі та відчуваю дивну смертність, яка чіпляється до кожного предмета. Що вишуканіший і рідкісніший предмет, то самотніше я почуваюся, і не знаю, як це пояснити.
У свої п’ятдесят з гаком Меріан худа, засмагла і тепер, зрозуміло, не така дратівлива і вже зваженіше ставиться до поточної миті. Зненацька мить уже більше не має значення. Ми їздимо в пустелю, й інколи я розповідаю їй те, чого вона не знає або знає на несвідомому рівні так, як відчуваєш сонливість чи сум.
Коли я в документах натрапляю на його ім’я, то воно завжди змушує спинитися, дає мені спинитися — ім’я, розмашно написане на документі з печаткою, Джеймс Ніколас Костанц, й опукла печатка вказує на те, що це офіційний документ, який зберігається в запилюженій долішній шухляді, — легке збентеження, доки не зрозумієш, хто він.
Іноді я їду туди сам і бачу граклів, які мелькотять по всьому сміттєзвалищу, далі вниз по вулицях індіанських племен, й іноді я беру з собою нашу онучку, коли вона в нас гостює, і ми бачимо зеленувато-сіру ферму заводу для переробки відходів, літаки, що заходять на посадку, й ефектні пустельні рослини, які переливалися через край пастельних стін над парковкою.
Я лечу до Цюриха і Лісабона, щоб обмінятися думками та внести пропозиції, така собі відчайдушна криза, непіддатливість відходів, що, здається, насправді ніде не відбувається, крім як у доповідях на конференції й у газетах. А інакше про неї і не згадують через усю її грізну вагу і широчінь матеріалу, дійсний пульс доби.
Усі відразу всюди. Так полюбляє казати Джефф, наш син, який досі живе з нами та досі каже фрази із певною самовдоволеною сором’язливістю, винесеною ним із підліткового віку, властивість, що перетворює заледве не кожне його слово на слизький натяк на певну збережену ним таємницю.
У Далласі роблять синтетичні фекалії. Там вдосконалили форму штучних відходів людської життєдіяльності, щоб випробовувати підгузки та інший захисний одяг. Постачають це у вигляді сухої суміші, зробленої з різних крохмалів, волокнин, смол, желатинів і полівінілів. Для бажаної консистенції треба додати води. Колір зазвичай бурий.
Nostra aetate, як полюбляють казати Папи. У наш час.
Він вийшов за цигарками і так і не повернувся. Він курив «Лакі Страйк». Він курив ту марку, де в рекламі казали: «Запали-но “Лакі” — запалити саме час». «Не журись, щастить із “Лакі”». І це теж.
Джефф має тимчасовий приробіток, працює офіціантом десь у ресторанному дворику і страшенно багато часу проводить за комп’ютером. Він часто заходить на сайт, присвячений дивам. За його словами, є багато свідчень того, як люди їдуть лікуватися на копальні урану. На милицях та інвалідних візках вони прибувають з Європи, Канади й Австралії та сидять у тунелях під ланами й пасовищами в Монтані, де викиди радону в сотні разів перевищують федеральний рівень безпеки. Вони намагаються вилікуватися від артритів, діабету, сліпоти та раку. Є свідчення, що скалічені собаки там встають і йдуть. Джефф розповідає нам про них і несміливо всміхається — чи то тому, що йому весело, чи то тому, що йому весело і він у це вірить.
У прохолодній кімнаті в дальній частині будинка, у колишній кімнаті матері, ми поставили книжкові шафи, і всім відомо, як летить час, коли порпаєшся у книжках, ставлячи їх і переставляючи, як час минає, ще не почавшись, коли винахідливо добираєш і поєднуєш, а потім стоїш у кімнаті й дивишся.