Я розповім вам, чого жадаю: тих безладних днів, коли мені все до біса, до сраки та ламаного гроша не варте.
Метт був на похованні, прилетів уночі напередодні разом із двома дітлахами, а на кладовищі потім не витримав, і діти здивовано на нього дивилися. Побачене їх приголомшило, бо вони знали його як батька, але не як сина, а тому відводили очі, позирали крадькома і знову відводили, коли він упав на мене і ридав, і діти бачили, як я його обійняв, і мали до цього звикнути, приголомшені тим, що він брат і син.
Я досі реагую на свої відчуття в офісі, коли стоїш у хрусткому костюмі, а тебе обгортає довкола об’єднана енергосистема. То все через обтисле гудіння комп’ютерів і факсів. Через мобільні телефони, які заряджаються на столах, через голосову й електронну пошти — відчуття наказів і команд, посилене самим офісом і бронзовою вежею, у яку запакований офіс, та всіма контактами, які блищать десь у повітрі.
Ми знімаємо вощений папір із коробок з-під пластівців, а потім відкладаємо їх до зібраної купи. Вулиці темні й порожні. Ми відокремлюємо прозоре скло від кольорового, і тут по-справжньому дивовижно і тихо, старий і впорядкований спокій, наче якась віха, присадибне сміття, спресовані паперові пакети, година після заходу сонця, коли пауза опановує світ і на мить забуваєш, де ти.
Вони сидять у шахтах на дерев’яних лавках і дихають радоном, вмочають ноги в смертоносні радонові води, моляться, виводять і співають піднесені гімни чи, може, прості пісні, вигадливі хорові поспів’я, які люди завжди виводять, коли щось роблять гуртом.
Коли ми їздимо кудись на довгий час — то довго їдемо повз житлові комплекси для пенсіонерів і виїжджаємо на довгу і пряму міжштатку, де на лініях електропередач через певні проміжки один від одного сидять соколи-боривітри, й інколи я намащую лосьйоном для засмаги руки та обличчя, і те, як тюбик надувається, всмоктує повітря і спорожнюється, нагадує мені про щось хтозна-колишнє.
Ніхто більше не говорить про Техаського Шосейного Вбивцю. Його ім’я і не почуєш. Раніше воно витало в повітрі, завжди перебуваючи на межі заледве вимовленого, майже ось-ось потрапить у радіомовний діапазон і спричинить коротке хвилювання на шосейних смугах, але стало очевидно, що стрілянина завершилася і його ім’я тепер забулося. Та інколи я про нього думаю, гадаючи, чи він і досі десь там, їздить і видивляється, аж ніяк не кинувши свою справу і просто вичікуючи.
Коли я їй щось розповідаю, то вона напружено й уважно слухає, така пильна і незворушна, що, видається, знає, що почує до того, як я відкрию рота. Я розповідаю їй про ті часи, коли був на виправленні, і про те, чому мене туди запроторили, і, здається, вона, на якомусь рівні, це вже знає. Вона дивиться на мене, як на сімнадцятирічного. Вона бачить мене сімнадцятирічним. Ми довго гуляємо біля водозбірного рівчака. Усі натяки та згадки, усе, що вона в мені розгледіла на початку нашого спільного часу — усе досягло тепер певного завершення. І якщо не для мене, то для неї точно. Бо я ж не знаю, що сталося, так?
Ми згортаємо газети, але не перев’язуємо їх шворкою, хоча спокуса нікуди не минає.
Він вводить сімнадцять символів, а потім dot com miraculum. І безліч див — miraculum латиною — з’являється і прокручується на сторінці. Якось за вечерею він розповідає нам про одне диво в Бронксі. Він несміливо про нього говорить, несміливо і винувато. Він думає, що Бронкс — це частина своєрідного американського «гулагу», таке далеке від його досвіду місце, що кожен, хто вийшов звідти, і миті не зможе провести в одній кімнаті з таким, як він. Але ось ми всі сидимо за столом, вечеряємо разом, і він розповідає нам про диво, яке сталося в цьому десятилітті та досі лишається предметом деяких суперечок, принаймні в мережі, в інтернеті. Одна дівчинка стала жертвою жахливого злочину. Тіло знайшли на пустирі на купі будівельного сміття. Її ідентифікували та поховали. Пам’ять дівчинки увічнили в графіті на стіні неподалік. А тоді вже — диво образів і подальшої людської тисняви, віри та невіри. Хоча, як видається, більше віри. Ми розпитуємо його, але він обачно ставиться до таких фактів. Він несміливий. Він відчуває, що не має повноважень виповідати таку напружену історію, усі ті страждання, вірування й емоційну оголеність, які виявилися в Бронксі. Я кажу йому, що кращого місця для дослідження див і не знайти.
За вікном сорок два, сорок три, сорок чотири градуси, і я їду в аеропорт і лечу в Лісабон і Мадрид або стою у вітальні та дивлюся на книжки.