Выбрать главу

І хтось із невеличкого натовпу вигукнув:

— А червоний? Комуняку на гілляку!

І ми засміялися. Репліка, здається, зрезонувала і пробігла голосами, відскакуючи від стін нашого спільного приміщення. Ми стояли та слухали власний сміх. І всі погодилися, що то була вдала розв’язка вечора.

Я йшов до своєї машини, коли помітив нью-йоркське таксі. Хтось сідав у нього, і коли спалахнуло світло, я побачив, що то була та сама дівчина, яка тоді сиділа за кермом.

— Агов, дякую, — сказав я. — За попереднє.

— Ти «лексус»?

— Загубився і заблукав. Пощастило на вас натрапити.

— А ми казали: закладаюся, він думає, то Техаський Шосейний Убивця ось-ось закатує наступну жертву.

— Я знав, що ви не Техаський убивця, бо ми не в Техасі.

— До того ж маю сумніви, що він їздить на жовтому таксі.

— Теж причина.

— Приїхав допомогти? — запитала вона.

— Якби ж то. Мені треба повернутися до офісу в хмарочосі у великому місті-столиці.

— Можливо, твоя остання нагода стати частиною історії мистецтва.

— Чи того, що ви тут робите.

— Чи того, що ми тут робимо.

Вона сиділа на місці водія з відчиненими дверцятами, дорідна, не та повітряна сильфіда, якою видалася раніше у стовпі пилу.

— Це твоя машина?

— Я пропоную свої, так би мовити, послуги, — сказала вона. — Тож, думаю, я тепер асоціююся з таксі, що трохи незручно. Але маю визнати, побачити вираз обличчя Клари, так, дійсно, воно того варте.

Приязна і гостинна, наче офіціантка влітку, яка зі словами «Ось, будь ласка» ставить перед вами на стіл їжу.

— Давно тут?

— Уже сьомий тиждень, та я протримаюсь, навіть якщо воно на віки вічні, бо і так може бути.

— Додому не тягне?

— Час від часу. Але таке буває раз у житті. Ти ще тут побудеш?

— До ранку, — відповів я.

— Вирушай на світанку. Спека нестерпна.

— Про спеку я знаю. Люблю спеку.

— Звідки ти?

Я не став розповідати їй про непримітне життя в невибагливому будинку. Натомість розповів, де зупиняюся на ніч, і вислухав, як туди дістатися, хоча й так знав.

Я дав їй виговоритися про рідне місто.

Я запитав її про тутешню роботу, і вона відповіла, що в її обов’язки входить нанесення ґрунтовки для металу, а ще іноді вона руками відшкрябує стару фарбу та шліфує поверхні машинкою.

Вона сиділа, відкинувшись на спинку, переказувала подробиці й кивала, по-дівочому глузливо, та все ж по-дівочому.

Я запитав її про навчальний заклад, і вона відповіла, що кинула його кілька років тому, але розмірковує над поверненням, щоб здобути ступінь із роздрібної торгівлі, і я дав їй виговоритися.

Ми поговорили про її брата, у якого було рідкісне захворювання крові.

Я дав її виговоритися про те, як вона в сімнадцять років улітку сплавлялася бурхливою річкою.

Вона казала «погрішуватися» замість «погіршуватися». А її «гаразд» прозвучало як «гарас».

Вона сиділа на вишитій бісером подушці. Зачіску мала коротку, і через це її обличчя здавалося ще більшим. Я придивився і побачив, що в деталях таксі та приладах, як і в самому розфарбуванні, було більше аматорської чарівності, аніж точності. Утім, передати Нью-Йорк правильно — не надто легко.

— А ще тут є поширений жарт, — вела вона далі. — Хіба що ніхто не певен, що це жарт. Ми фарбуємо ці старі літаки, немовби святкуючи, проте звідки наша впевненість у тому, що криза минула? Чи справді СРСР розпався? Чи то лише спроба ввести Захід в оману?

Із її носових пазух вирвався сміх. Він линув з рота і з носа, різкий і вогкий, дивний звук, створений, щоб висміяти ідею, приховуючи її темний сенс.