І хтось із невеличкого натовпу вигукнув:
— А червоний? Комуняку на гілляку!
І ми засміялися. Репліка, здається, зрезонувала і пробігла голосами, відскакуючи від стін нашого спільного приміщення. Ми стояли та слухали власний сміх. І всі погодилися, що то була вдала розв’язка вечора.
Я йшов до своєї машини, коли помітив нью-йоркське таксі. Хтось сідав у нього, і коли спалахнуло світло, я побачив, що то була та сама дівчина, яка тоді сиділа за кермом.
— Агов, дякую, — сказав я. — За попереднє.
— Ти «лексус»?
— Загубився і заблукав. Пощастило на вас натрапити.
— А ми казали: закладаюся, він думає, то Техаський Шосейний Убивця ось-ось закатує наступну жертву.
— Я знав, що ви не Техаський убивця, бо ми не в Техасі.
— До того ж маю сумніви, що він їздить на жовтому таксі.
— Теж причина.
— Приїхав допомогти? — запитала вона.
— Якби ж то. Мені треба повернутися до офісу в хмарочосі у великому місті-столиці.
— Можливо, твоя остання нагода стати частиною історії мистецтва.
— Чи того, що ви тут робите.
— Чи того, що ми тут робимо.
Вона сиділа на місці водія з відчиненими дверцятами, дорідна, не та повітряна сильфіда, якою видалася раніше у стовпі пилу.
— Це твоя машина?
— Я пропоную свої, так би мовити, послуги, — сказала вона. — Тож, думаю, я тепер асоціююся з таксі, що трохи незручно. Але маю визнати, побачити вираз обличчя Клари, так, дійсно, воно того варте.
Приязна і гостинна, наче офіціантка влітку, яка зі словами «Ось, будь ласка» ставить перед вами на стіл їжу.
— Давно тут?
— Уже сьомий тиждень, та я протримаюсь, навіть якщо воно на віки вічні, бо і так може бути.
— Додому не тягне?
— Час від часу. Але таке буває раз у житті. Ти ще тут побудеш?
— До ранку, — відповів я.
— Вирушай на світанку. Спека нестерпна.
— Про спеку я знаю. Люблю спеку.
— Звідки ти?
Я не став розповідати їй про непримітне життя в невибагливому будинку. Натомість розповів, де зупиняюся на ніч, і вислухав, як туди дістатися, хоча й так знав.
Я дав їй виговоритися про рідне місто.
Я запитав її про тутешню роботу, і вона відповіла, що в її обов’язки входить нанесення ґрунтовки для металу, а ще іноді вона руками відшкрябує стару фарбу та шліфує поверхні машинкою.
Вона сиділа, відкинувшись на спинку, переказувала подробиці й кивала, по-дівочому глузливо, та все ж по-дівочому.
Я запитав її про навчальний заклад, і вона відповіла, що кинула його кілька років тому, але розмірковує над поверненням, щоб здобути ступінь із роздрібної торгівлі, і я дав їй виговоритися.
Ми поговорили про її брата, у якого було рідкісне захворювання крові.
Я дав її виговоритися про те, як вона в сімнадцять років улітку сплавлялася бурхливою річкою.
Вона казала «погрішуватися» замість «погіршуватися». А її «гаразд» прозвучало як «гарас».
Вона сиділа на вишитій бісером подушці. Зачіску мала коротку, і через це її обличчя здавалося ще більшим. Я придивився і побачив, що в деталях таксі та приладах, як і в самому розфарбуванні, було більше аматорської чарівності, аніж точності. Утім, передати Нью-Йорк правильно — не надто легко.
— А ще тут є поширений жарт, — вела вона далі. — Хіба що ніхто не певен, що це жарт. Ми фарбуємо ці старі літаки, немовби святкуючи, проте звідки наша впевненість у тому, що криза минула? Чи справді СРСР розпався? Чи то лише спроба ввести Захід в оману?
Із її носових пазух вирвався сміх. Він линув з рота і з носа, різкий і вогкий, дивний звук, створений, щоб висміяти ідею, приховуючи її темний сенс.