Джефф — спостерігач. Він заходить на сайт, але нічого там не пише. Він накопичує хвилі та промені. Він додає компоненти й функції та сидить перед розлогою купою сумісного комп’ютерного обладнання. Справжнє диво — це мережа, інтернет, де всі відразу всюди, і він, невидимий, теж серед них.
Обговорені інтимні подробиці, запізнілий обмін спогадами про дитинство й інші люті часи, та ще дещо, своєрідна залізна хватка, інший напрямок, не назад, а вперед — міцне стискання предметів, які прив’язують нас до певного передвістя. Здається, я відчуваю, як Меріан губиться серед речей на стінах і полицях. Є дещо похмуре в тому, що ми зібрали та чим володіємо, хатнє майно, є щось у самому слові, майно, лакована скриня в алькові, що дихає смутком, — предмети на стінах, художні вироби, цінні речі — і я відчуваю самотність, згубу, яка стає значнішою і дивнішою в незворушності, яка видається неспинною, якщо річ відносно рідкісна, а зараз саме година після заходу сонця.
Ми прогулюємося біля водозбірного рівчака повз навапновано-білі стовбури дерев — білі на сонці.
Земля розступилася, і він увійшов у неї. Гадаю, так почувалися не лише ми, а і сам Джиммі. Гадаю, він немовби в землю запався. Не думаю, що він хотів почати все спочатку чи прагнув нового життя або навіть втечі. Гадаю, він хотів туди запастися. Він жив день за днем, крок за кроком і не цікавився, ким ми станемо, чи як вона справлятиметься, чи як ми виросли або якими розумними стали. Не думаю, що він бодай хвилину про це замислювався. Гадаю, він просто в землю запався. Нещастя, яке звалилося на наші голови, від того не меншає.
Отак я, переставляючи книжки на полицях, натрапляю на бейсбольний м’яч. Я дивлюся на нього, стискаю і знову кладу на місце, вклинивши між нахиленою і рівною книжками, м’яч — коштовна і прекрасна річ, який я й далі напівприховую, може, тому, що схильний забувати, чому я його придбав. Іноді я точно знаю, чому це зробив, а інколи — ні, прекрасна річ із зеленавою плямою біля торгової марки «Сполдінґ», і дещо забронзовілий через майже півстолітній вплив землі, поту і хімічної реакції, тож я кладу його на місце і забуваю до наступного разу.
Як там пишуть: Л. С. / М. Ф. Т — «Лакі Страйк» Має Файний Тютюн. «Лакі Страйк», а далі в лапках — «Обсмажено».
Літаки іскрами вилітають з-за гір на півдні й виблискують в імлі, заходячи на посадку довгою чередою, і в кінці дороги я бачу оголену сталеву ферму заводу для переробки відходів. Я паркуюсь у тіні терасованих садів, де бугенвілії розповзлися по пастельних стінах. Санні, моя онучка, зі мною, їй тепер уже майже шість, і ми стоїмо на робочому помості в середині просторого сараю для утилізації та дивимося за ходом роботи. Біла жерсть, папір, пластик, пінопласт. Усе летить на конвеєрні стрічки, чотириста тонн на день, конвеєрні лінії відсортованого, спресованого і складеного в тюки сміття, перетвореного насамкінець на прямокутні одиниці, що знову стали продукцією, перев’язані дротом і складені в акуратні стоси, готові до продажу. Санні полюбляє тут бувати, як і інші дітлахи, які приїжджають сюди з батьками чи вчителями, щоб постояти на помості й поглянути на експонати. Яскраве світло струменить крізь дахові люки, божественною загравою спадаючи на високі машини. Можливо, ми відчуваємо певну святобливість до відходів, до спокутних якостей речей, які використовуємо й відкидаємо. Погляньте, як вони повертаються до нас, освітлені своєрідним розкішним старінням. Із вікон видно потужну й широку пустелю і чимале небо. Сміттєзвалище через дорогу тепер закрите, заповнене по саме нікуди, але газ, метан, і далі здіймається від величезної східної берми, сколихуючи землю і небо, що поглиблює ауру священної роботи. Наче байка про одну примарну цивілізацію у звивистому повітрі, мерехтіння пустельної руїни. Дітлахи полюбляють машини, — тюківники, вагонетки-самоскиди та довгі конвеєри, — а батьки видивляються, як за вікнами крізь метанову імлу з-за гір з’являються літаки й шикуються, заходячи на посадку, а біля сараю стоять дві колони вантажівок, які підвозять невідсортовані помиї, внутрішню гидь наших життів, і знову забирають тюковані й перев’язані, грудкуваті брили незіпсованої продукції, газетний папір для газетного паперу, білу жерсть для білої жерсті, і ми всі почуваємося краще, коли звідти йдемо.
Я п’ю витриману грапу і слухаю джаз. Я розбираю книжки на нових полицях, стою у вітальні, дивлюся на килими й предмети на стінах і знаю, що коридорами блукають привиди. Але не цими коридорами й не в цьому будинку. Вони всі лишилися там, у прохідних кімнатах, у куцому залишку ночі, а я стою собі безпорадно в цьому безлюдному місці та дивлюся на книжки.