Вони прибувають і припарковують, якщо мають, машини, сім-шість осіб в авто, парковка, нахилена на горовий бік узбіччя, де лежать заводські вулиці, і вони вклинюються на бетонному острівці між автомагістраллю і вибоїстим бульваром, відчуваючи прохолодний повів вітру і понад звично реве-ревучим транспортним рухом вдивляючись у білборд, який плине в імлі, а над берегом річки у височині — рекламний знак у риштуванні, що має привертати задурманені погляди пасажирів приміських потягів, які безупинно мчать униз від північного передмістя в хащі мангеттенських грошей і зайвини.
У трапезній Едґар сидить навпроти Ґрейсі. Едґар їсть свою їжу не смакуючи, бо ще багато років тому вирішила, що смак не суттєвий. Суть у тому, щоб тарілка була чистою.
Ґрейсі просить:
— Ні, будь ласка, не можна.
— Лише гляну.
— Ні, ні, ні, ні.
— Хочу побачити на власні очі.
— Це ж бульварна преса. Найгірші бульварні забобони. Жах. Цілковите, як воно? Цілковите зречення, так? Схаменіться. Не зрікайтеся здорового глузду.
— Можливо, вони бачать саме її.
— Ви знаєте, що воно таке? Це нічні новини. Місцеві новини об одинадцятій з усіма тими акуратно розтиканими химерними деталями, які утримають глядача пів години біля екрану.
— Гадаю, я маю піти.
— Є те, проти чого біднота має протистояти та що має засуджувати й розуміти, і ми повинні бачити це в саме таких межах. Бідним треба видовища, так?
— Думаю, ти заступаєшся за людей, яких любиш, — тихо каже Едґар.
— Так не чесно.
— Ти кажеш «бідні». Але ж кому, як не їм, мають являтися святі? Чи святі та янголи являються президентам банків? Їж моркву.
— Це нічні новини. Груба експлуатація жахливого вбивства дитини.
— Хто кого експлуатує? Нема такого, — каже Едґар.
— Люди сходяться туди, щоб поплакати, щоб увірувати.
— Отак новина стає такою потужною, що не потребує телевізора чи газети. Вона існує в людському сприйнятті. Вони її вигадують такою сильною, що вона видається справжньою. Це новина без ЗМІ.
Едґар їсть хліб.
— Я старша за Папу. Ніколи не думала, що доживу до того, що буду старша за Папу, і, гадаю, мені таки треба це побачити.
— Картинки брешуть, — каже Ґрейсі.
— Гадаю, мені треба там побувати.
— Не моліться картинкам, моліться святим.
— Гадаю, я маю піти.
— Але ж не можна. Це божевілля. Сестро, не йдіть.
Але Едґар іде. Вона надягає латексні рукавички та зимову відлогу і рушає до дверей, плануючи їхати спочатку автобусом, а потім на метро, і Ґрейсі не може її відпустити саму. Вона квапиться до фургона, й у роті їй заважає ортодонтична шина, з якою вона ніколи не виходить на вулицю, і вони їдуть темно-порожніми вулицями повз Стіну далі, і фургон глохне, буркнувши щось наостанок, а потім вони ще одинадцять кварталів ідуть пішки, а Ґрейсі тримає в руках «мейс» і мобілку.
Над містом висить мареново-жовтогарячий місяць.
Люди стоять у сяйві проїжджих машин, сотнями скупчившись на острівці, абияк припаркувавши свої машини небезпечно близько до швидкісного дорожнього руху. Черниці ринуть через бульвар і втискаються на острівець, і люди дають їм місце, притискаючи кінцівки, щоб жінки могли стояти вільніше.
Вони дивляться туди, куди прикипів поглядом натовп. Вони стоять і дивляться. Рекламний щит освітлений нерівномірними тьмяними плямами, бо кілька лампочок перегоріли та їх так ніхто і не поміняв, але центральні елементи чіткі: із правого верхнього кутка діагонально ллється чималий каскад помаранчевого соку в келих, який тримає рука в лівому нижньому кутку — чудова біла ручка якоїсь панянки з близького передмістя. Далекі верби та невиразне озеро доповнюють соціальний антураж. Але око вабить саме напій, густо-соковита рум’яна м’якоть, яка пасує мареновому місяцю. І перші деталізовані краплі бризкають на дні келиха розкидом морської піни, і кожна цяточка прикрашена вибагливою суворістю педантичного художника. Який же надмір зусиль і техніки та витонченості не пошкодували — що, на думку Едґар, рівноцінно середньовічній церковній архітектурі. І внизу рекламного щита вишикувалася сотня однакових бляшанок «Мінут Мейд» 0,17 л — таких знайомих за дизайном, кольором і шрифтом, що вказує на їхню індивідуальність, товариську принадність помаранчево-чорних людців.
Едґар не знає, як довго треба чекати і що взагалі має статися. Повз них у гуркотливих сутінках проминають вантажівки з овочами. Вона вирішує роздивитися натовп. Робітники, крамарі, можливо, кілька бурлак і самопоселенців, але небагато, а потім попереду вона зауважує групку людей, які незле облаштувались у носовій частині острівця, — ті самі харизмати з горішнього поверху багатоквартирки в Стіні, одягнені переважно в обвисло-біле, жінки діжкоподібні, а чоловіки стрункі й із дредами. Натовп має терпіння, а вона — ні, усвідомлюючи, як її проймає побоювання Ґрейсі щодо всієї цієї витівки. Літаки випадають із темряви та за річкою летять до аеропорту, розтинаючи повітря потужним гуркотом двигунів, що скидають швидкість. За тридцять метрів від них черниці бачать Ісмаеля Муньєса та його команду, — у жмутках хиткого світла Ісмаель має дещо примарний вигляд, — й Едґар впивається в Ґрейсі обізнаним поглядом. Вони стоять і дивляться на рекламний щит, утупивши очі в сік. Коли минає двадцять хвилин, то чується шелест, такий собі сприйнятливий вітер, і люди вдивляються на північ, діти вказують на північ, й Едґар силкується угледіти те, що бачать вони.